ОПУБЛІКОВАНА ПРАЦЯ ОЛЕГА МИКУЛИЧА

 
 

ОПУБЛІКОВАНА ПРАЦЯ ОЛЕГА МИКУЛИЧА

Микулич О. Нафтовий промисел Східної Галичини до середини ХІХ ст. Видання друге, доповнене. – Дрогобич, 2004. – 32 с., іл. Початок.



Микулич О. Нафтовий промисел Східної Галичини до середини ХІХ ст. Видання друге, доповнене. – Дрогобич, 2004. – 32 с., іл.

© Усі права застережено. При копіюванні чи передруку обов’язкове посилання на автора.

ББК ТЗ (4Ук) 4/5 – 233
УДК 94:622.276](09)(477.83/86)„18”
М 599

Видання здійснено з нагоди
Дня працівників нафтової, газової і нафтопереробної
промисловості України
та
Дня міста Борислава
за
фінансовою підтримкою
начальника НГВУ „Бориславнафтогаз” Олега Веклюка
та начальника ЦВНГ № 1 Олександра Рефця
і
присвячене пам’яті
відомим бориславцям, нафтовикам
Ґеорґію Бойку та Володимиру Михалевичу

М 599 Микулич Олег. Нафтовий промисел Східної Галичини до середини XIX ст. Видання друге, доповнене. – Дрогобич: Коло, 2004. – 35 с., іл.

ISBN 966-7996-54-9

У даному монографічному дослідженні представлено історичний розвиток нафтового промислу Східної Галичини від найдавніших часів аж до початків і зародження великої нафтово-озокеритної промисловості, що розпочалася у 1853 р. Подано спроби комплексного зібрання історіографічного та архівного матеріалів, досліджень та висвітлень різних ранніх історичних відомостей про мінерали бітумного походження – нафти, асфальту, озокериту та ін. Схарактеризовано місцезнаходження їхніх проявів, видобуток і використання у різних цілях місцевими жителями як для власних потреб, так і в торгівлі, переробці та збуті, на базі чого згодом розвинулася велика нафтово-озокеритна видобувна та переробна промисловість як у краю, так і у Європі.
Видання призначене для фахівців-нафтовиків, істориків науки, студентів, краєзнавців а також тих, хто цікавиться історією нафтової промисловості України.

ББК ТЗ (4Ук) 4/5 – 233

На обкладинці: Герб м. Борислава,
зображений селянин, що несе два відра нафти
© Микулич О., 2004
ISBN 966 – 7996-54-9 © Видавництво „Коло”, 2004


Перша прикмета освіти – знати
минуле і сучасне свого народу.

Іван Франко


У цілому світі людству ще з незапам’ятних часів було відомо про бітум (асфальт) та нафту, яку використовували у різних господарських, медичних, культових та інших цілях.
На території України – у Східній Галичині, на Прикарпатті та у Карпатах (сучасна Львівська та Івано-Франківська обл.) – також давним-давно була відома нафта, бітум та озокерит, що їх місцеві жителі використовували спочатку для власного вжитку, а згодом – і для торгівлі.
З Х століття землі Галичини, як окремі князівства, входили в склад держави Київської Русі, а з ХІІ ст. – землі Галицького та Галицько-Волинського князівства і королівства. У 1340 р. вони були захоплені Польщею і перебували під владою польських та угорських князів і королів. У 1387 р. після польської анексії, Галицька земля остаточно відійшла до складу володінь польської корони як Руське королівство або Руська земля. З 1432 р. ці терени склали Руське воєводство Речі Посполитої. Воно мало п’ять земель (Львівська, Перемишльська, Сяніцька, Галицька й Холмська), а адміністративним центром воєводства став м. Львів. На початку ХVІ ст. у Перемишльській землі сформувалися Перемишльський, Самбірський, Дрогобицький і Стрийській повіти. Їх територіальною основою стали давні волості. Крім цього, незалежно від них, виділялися три податкові округи – Засянський, Міжсянсько-Дністрянський і Задністрянський. При першому розподілі Речі Посполитої у 1772 р. територія Галичини була приєднана до складу Австрійської, а в 1867-1918 рр. перебувала у складі Австро-Угорської імперії.
Як стверджують деякі дослідники, посилаючись на свідчення літописів, вже у другій половині ХІІІ ст. у Галичині було відомо про нафтопрояви. Згадки про це знаходимо в хроніках польського історика ксьондза Яна Длуґоша (J. Długosz 1415-1480). Мешканцям Карпат і Прикарпаття нафта зустрічалась під час видобутку і пошуку соляних джерел та внаслідок численних природних витоків на поверхню землі – берегів річок, потічків, боліт. Її використовували у медичних цілях: хвороби шкіри, ревматизм, сухоти; для різних господарських потреб – консервації предметів, будівництві, змащуванні шкір, млинських коліс, освітлення, але найчастіше для змащування осей у колісних возах.
У Галичині нафту називали нафтова ропа, нафта, земляна олія, скельна олія, скалоолій, кип’ячка, поркура, петроль, петролеум та найпоширенішою назвою нафти була ропа (ropa). Свідченням цього є численні топоніми та географічні назви містечок, сіл, присілків, річок, потічків, гір, пасовищ та різних інших мікротопонімів – Ропа, Роп’яний, Роп’янка, Ропище, Роп’яник, Ропник, Ропавсько, Ропинка, Ропений, Ропенець, Ропний, Роп’я, Ріп’яна, Ріпчанка, Ріпчиці, Ріпнів, Ріп’яне, Ріпне, Ріп’янка, Ріпки, Ріпник, Роповське, Ропиця Руська, Ропище, Ропчиці, Стара Ропа, Чорна Ропа та інші. Вважається, що більшість цих топонімів з’явилася в XV-XVII століттях.
Природні виходи нафти у сучасному місті Бориславі Львівської області також були відомі з давніх часів. Місцеве населення використовувало її як засіб проти деяких шкірних хвороб, проти чуми, а також для виробництва колісної мазі.
Перше достовірне письмове свідчення про поверхневі виливи нафти на Прикарпатті опублікував середньовічний вчений, русин за походженням, Стефан Фалімир із Русі (S. Falimierz). Ще в 1484 р. він склав зільник-лікувальник (гербарій лікарських рослин) „O ziołach i o mocy ich”, який був виданий 1534 р. у Кракові друкарнею Флоріана Унґлера. Ця праця вважається однією із перших у Європі. В частині „Petroleum” у розділі „jako oleyki sprawować ku leczeniu”, автор подає інформацію про нафту – „jest to oley, którzy idzie z kamienia”, який є делікатний, а саме світлий – „jest on subtelny, zwłaszcza biały” та можливості його застосування як лікарського препарату. Фалімир був медиком при дворі Яна Тенчинського (J. Tęnczyński), воєводи подільського, який проживав у Краснику над Сяном. Судячи з того, що в творі розповідається про лікувальні властивості нафти, можна допустити, що Стефан Фалімир походив саме із Прикарпаття, тому мова була саме про нафту з цих околиць, хоча подробиці його біографії нам невідомі.
Викликає зацікавлення повідомлення про те, що місто Дрогобич, як і місто Кросно (суч. Польща), у 1550 р. мало королівський привілей на освітлення своїх вулиць скельною (земляною) олією (тобто нафтою), змішаною з лляною олією. Також вона застосовувалася як мастило до коліс у возах та як лікувальна мазь. Ці документальні свідчення, за даними німецьких професорів Е. Енґлера та Г. фон Гуфера (E. Engler, H. von Höfer), зберігалися у Францисканському монастирі м. Кросна. На жаль, жоден з цих документів не зберігся до наших днів, вони, мабуть, згоріли під час пожежі костелу в 1872 р.
Про лікувальні властивості нафти писав Геронім Спічинський (H. Spiczyński) у книзі „O ziołach tutecznych i zamorskich”, виданій у в м. Кракові 1542 і 1556 рр. А у 1568 р. вийшла друком праця Мартина Сєнника (M. Siennik) „Herbarz, to jest ziół tutejszych, postronnych i zamorskich opisanie”, де також вказується на лікувальні властивості нафти.
В цю пору Галичина входила до складу Речі Посполитої Польщі, у якій діяли старі п’ястівські гірничо-правничі норми. За ними право на видобуток земних багатств належало виключно державі-королю (так звані „реґалії”) до 1573 р., тобто до прийняття ухвали елекційного Сейму під Камйоною (Kamionną). І тільки в 1576 р. польський король Стефан Баторий остаточно узаконив виняткове право шляхти до видобутку корисних копалин на власних землях (pacta conventa), тим самим ліквідуючи останні релікти поняття „реґалії” (державна монополія) в аспекті старих гірничо-правних норм.
З того часу в літературі та архівних джерелах знаходимо ще більше інформації про пошук, промисловий видобуток, переробку та застосування нафти, асфальту, бітуму, озокериту (земного воску) та інших мінералів.
У краківській друкарні Лазаря у 1578 р. вийшла книга придворного лікаря, секретаря короля Стефана Баторія, доктора медицини Войцеха Очка (W. Oczko 1537-1599) під назвою „Cieplice”. В цій праці вперше зроблено опис відомих на той час у Польщі джерел мінеральних вод і широкого застосування їх у медицині. Там знаходимо цінні свідчення про те, що мешканці Дрогобича і околиць вживають воду соляних джерел і масляну ропу, як „дуже корисні”. В околицях Дрогобича вживалась так звана галунова лікувальна вода.
У 1591 році шляхтичі Бучацькі уклали угоду щодо спільного пошукування за галуном, ропою, золотом та іншими корисними копалинами.
Про бітуми, що застосовували не тільки у лікувальних цілях, але також для виготовлення свічок з земного воску (озокериту), згадує ботанік, лікар і професор Краківської академії Мартин з Ужендова (Marcin z Urzędowa, ? – 1573) у своїй книзі „Herbarz polski, to jest o przyrodzeniu ziół i drzew rozmaitych i innych rzeczy do lekarstw należących księgi dwoje”, виданій у 1595 р. У 13 розділі „Асфальт, бітуми і бітуми жидівські” автор описує рідку ропу, як „клей, що тече з гір”, котру збирають у криницях, як також і тверді воски та асфальти, з котрих „в Черкасії” роблять свічки. Ці відомості поширив по світі сучасний французький мандрівник Еспріхард (J. Esprichard).
У Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігається опис майна померлого львівського аптекаря Яна Кіліановича з 1616 року. Серед переліку аптечних товарів знаходимо віск чорний (мабуть, озокерит). Отож, бачимо, що озокерит також використовувався і для медичних потреб.
Цінні свідчення про нафту Прикарпаття навів львів’янин, природознавець, філософ і поет, міський радник, доктор, професор медицини Еразм Сикст (E. Syxt, бл. 1570-1635) у своїй книзі „O cieplicach we Skle, ksiąg troie”. Це одна з перших бальнеологічних праць, яку було видано 1617 р. у друкарні Замойської академії, а перевидано 1780 р. у Варшаві. Автор подає опис місцевостей, в яких видобували нафту, наводить різні способи видобутку та переробки сирої нафти, конструкцію апаратів для дистиляції нафти, використання її в медичних цілях, зокрема для лікування шкірної хвороби – корости. Він вперше вказує, що в перших десятиліттях XVII ст. в околицях м. Дрогобича копали спеціальні ями-криниці для пошуку нафти, яку видобували і піддавали дистиляції. Там читаємо: „drugie klej /albo ropę /jako ją nazywają ci którzy za Drohobycza kopają tę ropę podobną coś do petroleo przewoźnemu i na takowesz choroby jest pożyteczna”. Також чи не вперше в історії він описує процес дистиляції нафти. Незважаючи на примітивність описаної апаратури, вона мала вже всі необхідні вузли: котел, нагрівник, холодильник – правдоподібно, за основу були взяті подібні установки для одержання горілки. Судячи з детальності опису, автор, мабуть, сам проводив цей процес.
Дуже важка, парафіниста нафта з околиць Старої Солі та Смольниці до кінця ХІХ ст. називалась асфальтом. До 1862 р. у Солянуватці діяла асфальтова фабрика, нафту до якої постачали міщани Старої Солі з криниць-копалень. Починаючи з 1620 р., вона вживалася для просмолення дахів, у 1643 р. нею покрили палац Оссолінських у Варшаві. Про це згадує Яжемскі (Jarzemski), будівничий і музикант польського короля Владислава IV, описуючи палац Оссолінських у Варшаві: „że kamienie pokrywające dach tego budynku, aby śnieg i deszcz nie szkodził, smołą ziemną były dychtowane”.
У 1632 р. в м. Амстердамі (Нідерланди) була видана книга „Thaumatographia naturalia in X classes distincta” лікаря, зоолога, ботаніка, мінералога, шотландця за походженням Яна Джонсона (J. Johnston 1603-1675). Він подає багато інформації про нафту, в тому числі про її пошуки в околицях Дрогобича та Кросна. А лікар Конрад Архіатр у 1684 р. у творі „Акта ерудіторум” описує пожежу нафтового джерела біля Кросна, спричинену ударом грому.
Професор Віленської Академії єзуїт Войцех Тильковський (W. Tylkowski) у своїй праці „Phisica curiosa”, виданій в м. Олівє біля м. Ґданська у 1669 і 1682 (1695) рр., згадує про джерела нафтової ропи і земного газу в Галичині. Зокрема, він використовував означення: асфальт, бітум і петролеум. Крім того, він поінформував, що в нафтових джерелах і виходах земного газу часто траплялись пожежі, що свідчить про вміст великої кількості бітумів. Він також пише, що „ ... місцеві селяни збирають ропу, яка плаває на поверхні води на зразок жиру, і використовують її для змащення осей возів” замість деревного дьогтю, а асфальт він називає „pix native” (смола природна).
Доцільно також згадати маловідому працю Яна Фридвальського „Mineralogia”, видану 1717 р. у м. Клуї (Румунія). В цій оригінальній праці бачимо тодішній стан хімічних знань. Заслуговує уваги повідомлення про спосіб дистиляції нафтової ропи. Автор характеризує ропу, як „сірчану речовину”. Нафтою означена речовина, подібна до ропи, але більш рідка і прозора, легкозаймиста (довго горить) і є найлегшою частиною бітуму, одержаною при дистиляції.
Середньовічний католицький священик, єзуїт і природознавець Ґабріель Жончиньскі (G. Rzączyński 1664-1737), у 1721 р. в м. Сандомирі видав працю „Historia naturalis curiosa Regni Poloniae”, а 1742 р. у м. Гданську посмертно була видана повторно та розширена його праця „Aсtuarium historiae naturalis Regni Poloniae”. В цих книгах автор розповідає про місцезнаходження нафтових і газових джерел у Галичині включно до Покуття – біля Рунґур і біля Ропянки. Нафту він називає „aqua bituminosa”.
На Прикарпатті він вказує про видобуток нафти в с. Ясениці Сільній, в околицях м. Леська, м. Дрогобича та с. Стебника, криничний видобуток нафти та її дистиляція. Цікаво, що, за автором, джерело нафти було тоді відоме також на території м. Кам’янця, „між ляцькою брамою і замком”. Автор описує видобуток ропи за допомогою дерев’яних черпаків, її дальше відстоювання від води, зберігання у бочках і використання як мазі до коліс, як лікарства, особливо при обмороженнях, а також – як замінника олії у лампах. Звертає він увагу на неприємний запах нафти. У цьому, другому виданні, згадує, що у Кросні сиру нафтову ропу очищають дистиляцією. Жончиньскі згадує також про земний віск, „клейкий та темний”.
У 1726 р. слухалася справа у Дрогобицькому магістратському суді про бійку між Іваном Грибовським та Степаном Ковалевим, які продавали ріпницю з воза.
А на прохання Госефовича представники дрогобицького магістрату оцінювали дві старих підводи. Перша з великою діжою, з якої витікала ропа, друга – для солі. Їх оцінили по 16 злотих. З цієї інформації видно, що нафту доставляли в значній кількості.
Інформацію про нафтову ропу знаходимо в „Kalendarzu polskim і ruskim na rok 1753, 1757” професора Краківського університету Якуба Нєговецького (J. Niegowiecki). Він пише про „олію з с. Рунґур на Покутті, тобто земну ропу, яку ложками збирають і вживають на хвороби жолудка”. У календарі на 1768 р. Станіслава Дуньчевського (S. Duńczewski) також знаходимо згадки про нафтову ропу.
Уже 1770 р. населення с. Слободи Рунгурської використовувало нафтову ропу для змащування возів. А 1771 р. в цьому ж поселенні під час поглиблення соляної шахти було знайдено нафту, яку видобували понад 100 років. Селяни черпали нафтову ропу з викопаної криниці глибиною 12 сажнів* (бл. 21 м.) і застосовували її як мазь до осей возів та як ліки на хвороби тварин.
А в іншому с. Небилів, колишнього Калушського повіту (сучасний Рожнятівський р-н Івано-Франківської обл.) також видобували нафтову ропу. У 1771 р. село окрім інших феодальних повинностей, мало давати до двору 14 відер ропи. Тут же було відмічено, що гуртовики повинні давати до Калушського староства по 15 відер ропи, або платити за відро по 4 злотих.
Один з австрійських урядовців-ревізорів 4 вересня 1774 р. у переліку промислових товарів, які вивозили з м. Дрогобича на Поділля та Україну, згадує і нафтову ропу. Адже, в цей час жителі Дрогобича, в тому числі і євреї, займалися транспортуванням і торгівлею солі, нафти, яка використовувалася як колісна мазь і ліки при запальних процесах.
В 1781-1782 рр. у Варшаві була видана компіляційна праця – двотомний підручник з мінералогії і геології „Rzeczy koralnych osobliwe zdatniejszych szukanie, poznanie і zażycie”, відомого природознавця із Підляшшя, Віленського доктора філософії і вільних наук, католицького священика Яна Кшиштофа Клюка (J. K. Kluk 1739-1796). У ній описано ряд місцевостей, в яких є витоки нафтової ропи, та способи її видобутку. Він поділяє її на рідкі земні жири: нафта, земна олія, смола, сало, бальзам та густі земні жири: жидівська смола, гагатек, бурштин, амбра, копал. В районі Рунгури і Ропянки вказує на виходи земного сала (воску) і можливість його використання для освітлення, мабуть, у формі свічок, тому що автор відрізняє „земну олію, петролеум”, яку добувають на Кавказі поблизу Баку.
У 1783 р. вийшла книга „Historia naturalna Królestwa Polskiego czyli zbiór krótki przez alfabet ułożony zwierząt, roslin і minerałów” католицького священика Ремігуша Ладовського (R. Ładowskiego). В ній також є згадки про нафтову ропу в Галичині.
Наприкінці XVIII ст. нафтову ропу видобували уже і у с. Ріпне колишнього Долинського повіту, суч. Рожнятівський район Івано-Франківської обл. У Ріпному ще в 1786 р. було викопано яму-криницю для видобутку нафтової ропи.
Професором фізики Львівського університету в 1783-1791 рр. був Йосиф Ігнат Мартинович (1755-1795), за національністю хорват, але за вихованням і переконаннями угорець. Основною його працею слід вважати „Курс експериментальної фізики” („Praelectiones Physicae experimentalis”), що була видана в 1788 р. у трьох томах у Львові. Він також цікавився нафтовою ропою, видобутою поблизу м. Калуша, визначав її властивості, в тому числі питомі ваги окремих її фракцій, одержаних в результаті дистиляції, і навіть пропонував практичне застосування – для консервації деревини, при виправленні шкір, як ліки проти шкірних хвороб в овець. Ним же був одержаний і охарактеризований важкий залишок від дистиляції нафти – бітум. Результати його досліджень були опубліковані в журналі Д. Кремля у 1791 р. під загалом сучасною назвою „Untersuchungen des galizischen Bergöls”. Й. Мартиновича справедливо можна вважати одним з першодослідників нашої нафти.
Та найбільшої уваги заслуговує чотиритомна праця природознавця, професора Львівського і Краківського університетів Бальтазара Гакета (B. Hacquet 1739-1815), яка окремими випусками виходила друком в м. Нюрнберзі в 1790-1796 рр.
Особливо цінним дослідженням українських земель є третій том праці, що відображав подорожі вченого у 1791-1793 рр. і був повністю присвячений вивченню українських Карпат та Східної Галичини. Зокрема, заслуговує на увагу дослідження ним геологічної будови соляних і нафтових джерел, проведених під час нового маршруту по Бойківщині і Підкарпатті Західної Галичини. Від їх успіху залежала доля двох висунутих вченим наукових гіпотез, а саме і про тяглість покладів солі і соляних джерел вздовж усього хребта Північних Карпат від Вєлічки до Буковини, а також – про їх близькість до нафтових родовищ.
Згодом була підтверджена думка вченого про наявність на території Бойківщини т. зв. бітумних, тобто горючих сланців і мінералів, як визначального симптому її нафтоносності. Вперше з такими сланцями Б. Гакет зустрівся ще при обстеженні шахти в с. Мізуні. На сліди іншого мінералу бітумного типу, а саме коричнево-чорного вапняку, він натрапив при обстеженні іншої шахти – у с. Смольній. Цей вапняк, за К. Ліннеєм* – „bitumen montibus”, як писав Б. Гакет, „легко запальний, горить коричнево-червоним полум’ям і відрізняється від гірської смоли”, тобто нафти.
Стверділі бітумні мінерали цього регіону, на думку вченого, залягають вперемішку з пісковиками і вапняками, і їх наявність „напевно, вказує, що з часом тут з’являться також джерела нафти, які будуть відкриті випадково”. А в одній з місцевостей, а саме в с. Квашениці біля Устрик Дольних поблизу м. Ліска, він натрапив на примітивний видобуток нафти, яку тут, змішуючи із землею, вживали для змащування колісних осей у возах. Він купив „фунт” цієї мішанки для пізніших досліджень у Львові. Однак невідомо, чи вчений провів ці досліди після повернення додому. На видобуток нафти вчений натрапив і в іншому селі Західного Підкарпаття, а саме у с. Венглівці біля м. Кросна. Тут нафта спливала на поверхню води у ямі, викопаній на городі одного з господарств села. Її також вживали для змащування осей, але добували лише у такій кількості, яка відповідала потребам села.
Про виходи нафти вчений також згадує у місцевостях на схід від Добромиля у містечку Старій Солі та поблизу с. Смольна, де в менілітових лупках знайшов брунатно-чорну земну смолу, що піддавалася обробці у формі свічок і горіла брунатно-червоним полум’ям.
Але промисловий і найбільший видобуток нафти у Галичині вчений спостерігав на Дрогобиччині в с. Нагуєвичах, де він побував ще у 1787 р. під час попереднього обстеження соляних промислів Бойківського підгір’я. Поданий ним докладний опис свідчить, що тут він був набагато інтенсивнішим, ніж у згаданих селах. На думку вченого, це було зумовлено більшим попитом на нафту для змащування осей у возах у цьому регіоні, де вози були суцільно дерев’яними, без жодних деталей із заліза.
Нафту добували тут з кількох викопаних ям-долів глибиною 2-3 сажні (4-6 м.), заповнених водою, на поверхню якої постійно спливала нафта. Робітники знаряддями, схожими на граблі, мішали нафтову ропу на поверхні води так, щоб вона згустіла, звідси вичерпували у менші земляні копанки, де вона відстоювалась від води. Після випаровування легких бензинових фракцій залишався цінний густий смар, колісна мазь до возів, звідки її вибирали у бочки для продажу, – на місці за кварту нафти платили по п’ять крейцарів. Самі ями були доволі глибокими, але нічим не зміцнені і не забезпечені, то ж бували випадки обвалу ґрунту, що хоронив під собою робітників. На той час цим промислом у селі займалися від 15 до 20 постійних робітників, які в кращому випадку заробляли по вісім крейцарів на день. У 1791-1792 рр. видобували щорічно близько 6900 літрів нафти. Вживали її для побутових потреб, а також лікування худоби в час пошестей (карбункула). Про це зазначав Б. Гакет ще в своїх описах Гуцульщини.
Щодо походження нафти, то Гакет висловлює припущення, що вона могла утворитися в результаті розкладу решток морських тварин та рослин, а земна смола і асфальт – через згущення нафти. Нафтопрояви він пов’язує з родовищами солі, які утворилися при випаровуванні вод моря, що колись займало північні галицькі рівнини і доходило до Карпат. Таким чином, у своїх поглядах Б. Гакет є певною мірою прекурсором органічної теорії походження нафти. Цікавими є також спроби Гакета пов’язати походження нафти із знахідками бурштину.
У 1810 р. на пропозицію Алойзи Рафала Естрайхера (A. R. Estreicher) Краківським університетом було закуплено колекцію мінералів Львівського університету, зібраних і впорядкованих професором Гакетом, що нараховувала 4050 позицій, серед яких був і покутський асфальт.
Очищена нафта, яку в цей час застосовували для лікування ревматизму, хвороби шкіри та інших недуг, була рекомендована австрійською фармакологією 1790 р., а також застосовувалась у фармацевтичній ветеринарії. Серед цих препаратів були різновиди скельної олії, як: „Oleum petrae rubrum” (червона скельна олія), „Oleum petrae album” (біла скельна олія) або „Оleum petrae rectificatum” (очищена скельна олія) і які доставлялись в аптеки з Італії. І до 1880 р. був це аптечний препарат, що застосовувався у лікувальних цілях.
В XVII ст. нафтою торгували на багатьох ярмарках Галичини. Рідшу нафтову ропу продавали на ліки, густішу – на смари по цілій Україні, в Польщі, Угорщині, Росії та Німеччині. Людей, що цю ропу возили, називали мазярами, смаровозами і ріпниками. Так у м. Дрогобичі в XVIII ст. на ярмарку було навіть відведене спеціальне місце для ріпників, які продавали нафту. До дальших околиць нафту транспортували і продавали барильцями.* Під кінець XVIII ст. одне барильце нафти коштувало 14 флоринів і 61 крейцер. Також уже у XVIII ст. у Галичині були копальні земного воску, якими користувалися у примітивний спосіб із відкритих бітумних багатств, і яким приписувалися лікувальні властивості.
Наведені джерела засвідчують, що нафта та її продукти були давно відомі населенню Галичини, тут діяв місцевий промисел, а добутий продукт застосовувався у практичних цілях. Однак, великого промислового застосування в цей час ще не було, адже у гірничих законах від 9 жовтня 1773 р., 18 грудня 1786 р. та 28 грудня 1804 р. про нафтовий промисел ще не згадується.
Про збільшення попиту на нафту та її супутні мінерали свідчать численні згадки в джерелах на початку ХІХ століття. Найстаріший нафтовий промисел з 1800 р. був у с. Погар на Сколівщині, що знаходився поблизу потоку Роп’янка (за 400 м. від гирла), у лісі Гай. Його описав австрійський палеонтолог, геолог Еміль Тітце (E. Tietze 1845-1931). Ще до буріння на промислі шиб № 5 глибиною 70 м. давав 260 т. нафти на рік.
Відомий природознавець, доктор права, письменник, католицький священик Станіслав Сташиць (S. Staszic 1755-1826) на публічному засіданні Варшавського Товариства Приятелів Науки 13 грудня 1805 р. виголосив свій звіт із подорожі 1804 р., який був виданий друком під назвою „O ziemiorództwie gór dawney Sarmacyi a późniey Polski” (Варшава 1805 р.). А в 1806 р. була ним видана перша геологічна карта „Carta geologica totius Poloniae etc.”, на якій зображено місцезнаходження нафтових промислів. До цієї карти була видана праця „O ziemiorodztwie Karpatów i innych gór i równin Polski” (Варшава 1815 р.), де Сташиць повідомляв про численні виходи солі, сірководневих джерел та нафти і її супутників вздовж усього простору від Вєлічки через Добромиль, Стару Сіль, Дрогобич аж до Кут і далі через Мультанію (Румунію). Також згадує про виступи тут місцями кусків „niby bursztynów a które przecież są tylko stwardłym skał olejem”.
Сташиць, говорячи про скельну олію у Нагуєвичах, яку видобували з трьох нафтових ям, та в цілому на Покутті, чітко розрізняє декілька ґатунків цих бітумів. Це – чиста жовто-сіра олія уживана до ламп і свічок, цей ґатунок він називає також нафтою. Друга – це чорно-брунатна олія, яка горить менш ясно і залишає густий та неприємний дим, це є ґатунок живиці „bitume glutineuse – bergtheer”. Часто також знаходиться у піску та глині, подібний до застиглої смоли, затверділий брунатно-чорний бітум пех „pech” (асфальт, смола), який при горінні виділяє густий дим. У Нагуєвичах та Старій Солі згадує про земний віск.
У цих працях Сташицем також обґрунтовується проблема походження нафтових покладів. Згідно з поширеною на той час нептуністичною теорією утворення родовищ корисних копалин, автор вважає, що вони утворились шляхом осадження з первісного рідкого розчину, зрештою подібно, як і родовища вугілля, сірки чи солі. Цікавим є, одначе, спостереження про „неприємний запах” джерел нафти та про їх спільне виступання разом з солоними водами. Є дані про їх експлуатацію, а також згадка про те, що нафтова ропа становить частину крайової торгівлі.
У районі Опора, Стрия і Мізуня згадується про виходи кусків смоли-бурштину, подібного знахідкам на берегах Балтійського моря.
У своїй праці Сташиць писав: „W zamiarze zbierania porkury następne powszechne stosowane są sposoby: kopią w bliskości źródeł przeszło trzy sążnie mający doł. Ten w krotce napełnia się wodą skałolejem zmieszaną. Ta woda często łopatami bywa mieszana, aby części ziemiste opadały, a porkura na wierzch spływała. Na około rzeczonego dołu, robią kilka dołków małych, na pszewroconego brożka, czyli cukrowej głowy. W takie dołki rzucają ow skałolej pływający po wierzchu wody. Jest to prawdziwy bituminu gatunek, który Verner* nazywa gemenides erdoël, bitume liqide noiratre. Hauy.**
Taki prosty skałolei zostaje w tych małych dołkach dwa lub trzy dni. Osadza się jeszcze reszta wody; skałolej gęstszy, z ziemią zmieszany, unosi się w środku: a na samym wierzchu pływa olei czystszy żołtoszarawy. Ten zbierany z wierzchu, bywa używanym do lamp, do świeczek. Pali się łatwo, wydaje kopeć gęsty, a wypala się całkiem nie zostawiając po sobie żadnych ostatków. Jest to gatunek naphty bitumen fluidissimum, levissimum, naphta. Vall.
Ten zaś drugi, co się pod naftą znajduje, jest czarny, albo czarnawo-brunatny, lipki, jeszcze na wodzie pływający; pali się także, ale nie jasno; wydaje dym gęsty, i przykry; zostawia po sobie popiół, czyli ziemię. Jest to gatunek, Bergtheer. Vern. bitume glutineux Hauy. Używają go tu powszechnie do smarowania wozów, do oblewania czołn, statków, i do polew”.
На початку XIX ст. збільшується примітивна експлуатація нафтової ропи у багатьох місцевостях на Прикарпатті. Доказом цього є той факт, що австрійська влада включила в законодавчі норми експлуатацію бітумних мінералів.
У 1804 р. був виданий австрійський цісарський патент (закон), у якому вказувалося, що усі бітумні мінерали є власністю держави, т. зв. „реґалії”, і на гірничий видобуток яких видавався офіційний дозвіл.
На підставі подання дрогобицького Гірничого суду, 2 серпня 1810 р. у Відні був виданий Декрет Державної Канцелярії, скерований до Гірничого суду в м. Дрогобичі. В ньому зазначалося, що усі мінерали, які вміщають у собі земну олію („Bergöl”, „erdoël”) тобто нафту і земну живицю (природний асфальт), („Bergpech”, „erdharz”) тобто озокерит (природний бітум), належать до державних мінералів, тому не можуть бути земельною власністю, а дозвіл на їх експлуатацію повинна надати держава, так званий „freischurfami” – гірничий дозвіл. Але у зв’язку з протестами місцевого населення Галицьке Намісництво підтримало пропозицію про відміну цього декрету. Тож 8 листопада 1810 р. у Відні був виданий наступний декрет, за яким нафта вилучалася із застережених мінералів і залишалася за земельною власністю, однак „Bergteer” та „Berg oder Judenpech”, тобто озокерит (природний бітум) та асфальт, залишалися у державній власності. Першим, хто одержав такий дозвіл, був підприємець у Бориславі Йоган (Ян, Іван) Митис (Joh. Mitis), якому цього ж 1810 р. Дробицький Гірничий суд надав право видобутку земного воску. Це було перше, офіційне, згідно із законом, зареєстроване підприємство для експлуатації бітумних мінералів.
Від цього часу у Дрогобицькому Гірничому управлінні починають реєструвати підприємства з видобутку і переробки нафти та озокериту.
Однак, на практиці, селяни та жидівські торговці надалі за дозволом місцевих власників землі (тобто нелегально) копали неглибокі ями для видобутку невеликої кількості нафтової ропи та робили спроби її переробки примітивними засобами.
Другим нафтовим промисловцем у Галичині, після Яна Митиса, був гірничий, державний службовець трускавецьких соляних промислів, чех, інженер Йосиф Геккер (J. Hecker), який від близько 1808 до 1819 рр. проживав у м. Дрогобичі або с. Модричах. Спершу він був державним службовцем соляних промислів у м. Косові. Після отримання посади під Дрогобичем він розгорнув значну гірничу діяльність. У 1810 р. Й. Геккер заснував спілку „Трускавецьке гірниче Товариство „Доброї Надії”, „Gute Hoffnung” Bergbau Gewerkschaft” для пошуку корисних копалин, а також для видобутку там же сріблоносного галеніту, тобто сірчаного свинцю, що вміщує домішки срібла. У 1814 р. у с. Трускавці, на так званій Бабиній горі у лісі Ліпки, цим Товариством був викопаний шиб Св. Анни, глибиною 19 сажнів. Його геологічну будову описав тодішній службовець у гірничих справах при цісарсько-королівській адміністрації маєтків і солеварень Кароль Шіндлер (K. Schindler) у праці „Geognostische Bemerkungen über die Karpathischen Gebirge in dem Königreiche Galizien” (Відень 1814 р.). Там згадуються поклади „ ... асфальту або смоловця (Erdharz), з цих покладів у багатьох місцях б’ють бітумічно-сірчані джерела”.
Інтерес Геккера до нафтової ропи був наслідком широкої і плідної його гірничої діяльності у пошуках брунатного вугілля (Новоселиця, Мишина), сірчаних та металевих руд, і солянок (Трускавець), та, насамперед, земного воску (Космач, Слобода Рунгурська, Трускавець). Виробляючи на потреби солеварень асфальт, який виготовлявся під час рафінації нафти та земного воску, одержував Геккер побічний продукт, що спочатку був знехтуваний і непотрібний, масляну речовину, також горючу і з різким запахом, що з огляду на консистенцію не могла застосовуватися навіть як мастило до возів. Згодом Геккер звернув увагу на її освітлювальні властивості і, після проведених ним проб, почав займатися виробництвом освітлювальної олії для місцевих потреб. Розпочав він видобуток нафтової ропи з рову, який викопали на луках поблизу с. Трускавця. Після введено в експлуатацію декілька неглибоких копалень, а найбільше джерело нафтової ропи було знайдене у копальні Кристіана („Krystiana”), де також виходив природний газ. Геккер збудував у с. Модричах або його околицях поблизу с. Борислава у с. Губичах невелику рафінерію (нафтопереробне підприємство) для дистиляції сирої нафти на фракції. Руїни цієї рафінерії існували ще у 1880 р. Власне, тут він розпочав близько 1813 р. перші спроби дистиляції (переробки, очищення) нафтової ропи для освітлення уже у промисловому масштабі.
Й. Геккер у своїй статті-звіті за 1819 р. „Das Bergöhl in Galizien”, опублікованій у „Повідомленнях” Віденського політехнічного інституту, описує, як подробиці свого інтересу нафтовою ропою, так і спосіб її дистиляції, а також подає часові терміни застосування очищеної нафтової олії для освітлювальних цілей замість рослинної олії. Дистиляція здійснювалася у великому мідному котлі з-під горілки, тривалістю два або два половиною дні при рівномірній та невеликій температурі. Продуктом дистиляції нафтової ропи була нафта та залишок чорної мазі.
Цінним є також його опис для виготовлення і популяризації першої нафтової лампи, винайденої Й. Геккером: „Jeżeli się chce posługiwać naftą do palenia w lampach, to najlepiej jest tak zrobić: wziąć flaszkę na 4 do 5 cali wysoką, zanurzyć w nią rurkę, a w to włożyć knot. Im krótszy jest knot, oraz im słabszy, tym lepiej i z tym mniejszym swędem pali się na przykład knot, składający z 10 nitek, rozdzieli na pięć cienkich rureczek, wówczas otrzymuje się więcej światła, niż gdyby się ten cały knot włożyło do jednej rurki. Przy czystym i dobrym urządzeniu jedna lampa może palić się nawet 24 godziny bez potrzeby czyszczenia jej. Lampa bez knota podobna jest do westwalskiego ognia, ponieważ wystarczy tylko ustawicznie materiału płynnego dolewać. Z taką lampą trzeba być jednak bardzo ostrożnym. Tę cieniutką rureczkę przez którą nafta wychodzi, należy obkitować kitem niezapalnym, składającym się z opiłek żelaza, siarki, wapna i salmiaku. Jeżeli zaś nafta wycieknie obok rurki, wówczas następuje wybuch”.
Геккер також говорить про нафтову ропу у Слободі Рунгурській. Під час дистиляції ропи із Слободи Рунгурської він одержував 16 % чистої нафти, тоді як ропа з Трускавця давала 30 % чистої нафти. У Трускавці також зустрічалася у невеликій кількості земна живиця (віск). А нафтову ропу в Слободі Рунгурській на терені „домен”* було орендовано, торговці змішували її з дьогтем у м. Коломиї для подальшого продажу.
Від 1816 р. дистилят нафтової ропи Й. Геккера використовувався для освітлення вулиць м. Дрогобича та в околицях, а також для освітлення солеварень у Трускавці та Ляцку, у військових кошарах австрійського полку піхоти „Bellegarde” у м. Самборі протягом восьми місяців аж до відправлення полку до Італії. Барон Роберт Портнер (Portner, Poertner) з цього полку стверджував, що одержав він так добрі результати, що протягом цього часу не мав у кошарах жодного хворого, а до цього часу відвозив 5, 6 чи 8 осіб до шпиталю. Він писав не лише про принципову можливість заміни лляної олії на нафту при освітленні, але й про те, що при такій заміні світло є майже у два рази яскравішим. Крім цього, досягається значна ощадність бавовняних ґнотів. Також, деякі, мабуть, легші фракції нафти були ним запропоновані для очистки вовняних виробів від забруднень, „включно до плям від колісної мазі”. Це була, можна сказати, перша у світі хімічна чистка.
Між іншим, Геккер здійснив першу експортну угоду на застосування нафтового дистиляту для освітлення. По вдалих пробах дистиляції він здійснив у вересні 1816 р. спроби демонстрації освітлення нафтовим дистилятом у двох столичних містах: Державного Монетного двору та Гірничого управління у м. Відні та організував на Малому Ринку у м. Празі публічний показ освітлення міських вулиць. Ці спроби викликали значний інтерес. Експеримент був таким вдалим, що, захоплений своїми позитивними результатами, Геккер за посередництвом Трускавецького гірничого Товариства в 1817 р. уклав угоду з магістратом м. Праги на доставлення 160 центнерів** дистиляту при потребі 350 центнерів (більше нафтової ропи не можна було видобути на місці) за ціною 3400 флоринів для освітлення Старого Ринку та вулиць міста.
Перший транспорт вміщав 14 бочок дистильованої нафти. Однак через складні на той час погодні умови і транспортні труднощі, спричинені сильними снігопадами, відправлений дистилят знаходився в експедитора у м. Перемишлі та м. Оломуньці, і тільки навесні був доставлений до Праги. Але через спізнення транспорту, а також через те, що дистилят не відповідав замовленим властивостям, бо з причини нещільності бочок частково витік, а частково випарувалися легкі фракції дистиляту, Магістрат Праги відмовився приймати дистилят, і, скориставшись із застережень в угоді, розірвав її та оголосив судовий процес. За цим вироком Геккер змушений був заплатити 5 тисяч флоринів відшкодування. Внаслідок цього вироку та в результаті зменшення видобутку нафтової ропи в копальнях, Геккер, опинившись у важкій матеріальній скруті, припинив подальшу дистиляцію нафтової ропи. Решту невикористаного дистиляту він продавав сусіднім аптекам, де її використовували як замінник дефіцитного „кам’яного олію” („Оleum petrae rectificatum”), що доставлявся з Італії. Товариство для видобутку галеніту також ліквідувалося, коли віденські спеціалісти оголосили, що трускавецька свинцева руда вміщала мало срібла і раціональна її експлуатація була невигідною.
У 1815 р. видобуток нафтової ропи здійснювався у місцевостях Борислав, Нагуєвичі і Попелі у Дрогобицькому окрузі та Слобода Рунгурська і Космач Станіславського округу. Видобуток нафтової ропи у 1815-1816 рр. був настільки значним, що використання її тільки як мастила до коліс возів стало непрактичним. Для цього розпочалася її більша переробка для освітлювальних цілей. У 1817 р. Дрогобицькі казарми австрійських військ на вул. Трускавецькій і дрогобицькі солеварні вперше в Європі почали освітлювати очищеною нафтою.
Займаючись продукцією цього освітлювального нафтового дистиляту, Геккер не був єдиним. Займалися цим також інші службовці солеварень в околицях Дрогобича, такі як Францішек Шнайдер (F. Schneider) у 1818 р. та вже згадуваний Ян Митис, якого навіть деякі вважали за спільника Й. Геккера. Такі дистилярні виникали переважно при солеварнях у місцях виготовлення асфальту. Також примітивними способами дистиляції нафтової ропи для різних цілей займалися селяни та галицькі торговці. Однак продуктивність відомих джерел нафтової ропи була незначна, бо становила у даному часі 200-300 гарнців* щотижневої продукції.
Францішек Шнайдер також орендував нафтові промисли для видобутку нафтової ропи у с. Орів і с. Ясениця Сільна, про що свідчать квитанція та виклики для оплати з Фінансового та Державного управлінь у Дрогобичі в 1822 та 1823 рр.
У 1822 р. в Дрогобичі перед міською ратушею було встановлено і використано для освітлення першу нафтову лампу. А у 1836 р. почалось освітлення міських вулиць.
Німецький письменник Кароль Філіп Функе (K. F. Funke 1752-1807) у своїй праці „Naturgeschichte und Technologie” (Відень 1817 р.) описує нафтову ропу та згадує про видобуток земного воску поблизу Дрогобича та його застосування для виготовлення свічок місцевими жителями. А в 1818 р. було винайдено свічки, що виготовлялися із стеарину разом з земним воском та парафіном.
У 1819-1820 рр. у Галичині було здійснено другий перепис земельної власності та доходів з неї. Тож, згідно з т. зв. „Францисканською Метрикою”, складеною у Бориславі 1819 р., жителі сіл Борислава і Мразниці, які займалися видобутком нафтової ропи, були зобов’язані у вигляді натуральної данини щороку віддавати власникові села два гарнці доброї та чистої ропи: „... tudzież od Ropników szukaiących ropy, gatunek mazi ziemney, po dwa garnce Ropy dobrey czystej”. У цій же метриці знаходиться і назва у Бориславі невеликої річки (потоку) – „Ропний потік”.
Можна твердити, що розвиток нафтового промислу у Бориславі розпочався на початку XIX ст., коли над річкою Тисменицею селяни цього невеликого селища збирали природні витоки нафтової ропи з виступаючих піскових шарів, або також копали ями-криниці, т. зв. дучки*, з яких збирали нафтову ропу, змішану з водою. Для відділення і згущення нафтової ропи, що плавала на поверхні води, били прутами так довго, доки з неї випарувалися легкі фракції вуглеводню. Очищеною таким способом нафтою наповняли бочки і вивозили на ярмарки до Дрогобича, де продавали її як мазь для змащування осей коліс у возах та різних примітивних господарських машин. А звідси уже нафту транспортували углиб країни. І сьогодні можна ще побачити у поймі річки Тисмениці, на вул. В. Чорновола, такі дучки, стіни яких були забезпечені від засипання лозовими кошами, завдяки яким ці дучки збереглися донині.
Істотні відомості про видобуток, використання та освітлення вулиць м. Львова очищеною нафтовою ропою подає львівський географ, історик і публіциста перший директор від 1827 р. „Народного Закладу ім. Оссолінських” у Львові ксьондз Францішек Сярчиньські гербу Сас (F. Siarczyński h. Sas 1758-1829) у праці „Galicja czyli Słownik historyczno-statystyczno-geograficzny królestwa Galicji”. Частина цієї праці, а власне розділ „O skalnym oleju czyli porkurze jako właściwym płodzie ziemi galicyjskiey” (Львів 1828 р.), опубліковано 1851 р. в „Dodatku Tygodniowym do Gazety Lwowskiej”. У цій праці автор подає синоніми нафтової ропи: „Skało-oley, czyli oley skalny, po łacinie bitumem lub petroleum, po niemiecku Bergöhl, dawniey po polsku kipiączka, lub ciekączka, a w mowie pospolitej na Rusi porkura, lub ropą zwany”.
Сярчиньські, описуючи виходи нафтової ропи у місцевостях Нагуєвичі, біля Старої Солі, в околиці Самбора, Печеніжині, Ляцку, Космачі, Смольна, Красна та Станіславові, стверджував її зв’язок з виходами соляних вод. Він згадує і фабрику Й. Геккера, яка в 1820 р. давала 1000 гарнців (4000 л.) нафти в рік, а також і те, що ця олія застосовувалась для освітлення вулиць м. Львова. Цікавим також є те, що Сярчиньський згадує і фабрику земного олію у с. Нагуєвичах.
Описуючи видобування нафти та її використання, згадує, що вона використовувалася людьми до каганців (ламп): „Oczyszczona prokura, którą iużbym wtedy dla różnicy skało-oleiem nazywał, pali się dobrze, lubo daje dym gęsty i kopci, nic jednak po sobie niezostawia, i cały się wypala; takowy do oświecania ulic we Lwowie używany bywał. Druga zaś podleysza pełna mętów pali się ciemno, więcey kopciu sprawia, i po wypaleniu popiół i żużel z niego zostaie”.
У 1828 р. на Дрогобиччині у с. Смольній (Смільна) також добували нафтову ропу.
Продуктивність нафтових джерел Східної Галичини визначає у своїх працях і геолог, професор Єжи Боґуміл Пуш (J. B. Pusch, Geogr Gottlieb Pusz 1790-1846), який у 1817-1830 рр. здійснив 18 довгих подорожей, проводячи інтенсивні геологічні дослідження. Основною плідною працею Пуша був синтез геологічної будови теренів Польщі (з опрацюванням палеонтології), яка спершу була представлена на З’їзді Німецьких Природознавців та Лікарів у Берліні (вересень 1828 р.), а згодом видана у Варшаві в 1830 р. у скороченому варіанті польською мовою у перекладі Адама Кітаєвського „Krótki rys geognostyczny Polski i Karpat Północnych czyli opisanie zewnętrznego kształcenia i wewnętrznego składu ziemi tego kraju”. Там автор описує різні мінерали, пов’язані з бітумними проявами. „Są one często bituminem przeniknięte, (i dla tego w prażeniu wydają nieprzyjemną wonią przypalonego olejku), łączą się z bituminowemi marglami, i zmieniają się na pewien rodzaj pół-opalu… Jest to szary i czarny bituminowy wapień, za potarciem cuchnący, gdzieniegdzie smołę ziemną,… w sobie zawierający… Wytryskuje wiele źródeł skał-oleju w Galicyi wschodniej i Mołdawii”.
А у праці „Geognostische Beschreibung von Polen sowie der übrigen Nordkarpathen-Länder”, виданій у Штутґарді-Тюбінгені 1836 р., у другому томі він пише про виходи джерел скельної олії у Бориславі, Попелях та Трускавці. Автор також вирізняє земну живицю (земний віск), що творить тонкі шари між скельними породами і є продуктом оксидації рідкої скельної олії.
У Дрогобичі 1831 р. офіційний дозвіл на видобуток нафтової ропи одержав адміністратор державного маєтку шляхтич Юзеф Міцевскі (J. Micewski). Він ще у 1827 р. отримав у Відні дозвіл на побудову в Трускавці стаціонарного будинку для приймання ванн і чотирьох будинків для проживання відпочиваючих. Власне від цього часу Трускавець став курортною місцевістю.
За інформацією „Berliner Blau“, австріяцький мінералог Ернест Фридерик Ґльоккер (Е. F. Glocker 1793-1858) у 1833 р. вперше впровадив для молдавського земного воску назву „озокерит”, яка згодом поширилась як у краю, так і за кордоном.
У 1830-1840 рр. селянин на прізвисько Байтала, що, мабуть, походив з околиць Борислава або Нагуєвич, приносив до самбірської міської аптеки дистилят нафтової ропи. Це була безбарвна рідина з різким запахом і легкозаймиста. Дистилював він нафтову ропу у залізному горшку, до якого прикріпив дуло рушниці. Були це переважно найлегші нафтові вуглеводні, отримувані в результаті дистиляції нафтової ропи при температурі щонайбільше 100-120° C. Байтала розносив свій товар майже по усій Галичині і, наскільки було відомо, продавав його як ліки для овець проти мотилиці.
У тому часі видобуток нафтової ропи здійснювався в похилостях землі згаданих місцевостей, а також по берегах річок та потічків, тож не дивно, що Байтала згодом мав своїх послідовників. Вони однак черпали нафтову ропу із невеликих ям на поверхні землі, розвозячи її по Галицьких селах та містечках. Спосіб її видобутку був примітивним. Викопувався діл глибиною 2-3 сажні, стіни якого викладалися плетінням з гілок. У цей діл нафтова ропа затікала разом з водою та збиралася на її поверхні. Збиралося її за допомогою в’язанок з довгої трави, зав’язаних на одному кінці, або кінського хвоста, сплетеного у формі коси. Такі коси вбирали в себе нафтову ропу, яку потім видушувалося руками. Ця процедура здійснювалася аж до зібрання усієї нафти, а воду потім вичерпували. Робилося це зазвичай у торгові дні, коли був попит на нафтову ропу для мастила. Для цього загущувалося нафтову ропу за допомогою додавання до неї глини, торфу чи навіть тваринних відходів. Дві посудини такої мазі носилося на дрючку (коромислі) по базару, а мазь продавали на кварти або кватерки.
Незважаючи на загальний господарський застій у Галичині, експлуатація нафтової ропи та земного воску, хоча і примітивними способами і тільки для потреби села та ремесла, надалі існувала і навіть розвивалася. Застосування її поширилося на зміцнення дерева, змащування швидко ржавіючих предметів, ущільнення човнів. Збільшувалися також примітивні спроби дистиляції нафтової ропи селянами та жидами.
У 1835 р. в Бориславі було уже 30 діючих дучок, з яких видобувалося щоденно по 4 кварти (16 літрів) нафтової ропи, тобто близько 15 тисяч літрів річно. Збирали її за допомогою мітел з поверхні води, нагромадженої у цих дучках. Єжи Боґуміл Пуш у цьому році оцінив загальний видобуток нафтової ропи на Прикарпатті в сумі 12 тисяч кубічних стіп (290 тон) річно.
Згідно постанов державного управління у Відні від 17 жовтня 1838 р. та 30 листопада 1840 р., нафтову ропу, природний бітум, асфальт і природну смолу знову було віднесено до державної монополії і на гірничий видобуток якої знову потрібно було одержати офіційний дозвіл. Такий дозвіл знову було надано Йосифу Міцевському.
Після пізнання великої промислової вартості земного воску, у 1838 р. надавався дозвіл на право його видобутку в с. Трускавці.
У 1840 р. в Станіславському окрузі діяло 6 нафтових підприємств, які з 75 копаних ям-криниць (шибів, шахт) видобували щорічно 239,96 гектолітрів (бл. 24 тисячі літрів) нафтової ропи.
Французький професор органічної хімії польського походження, керівник хімічної лабораторії у Школі Центральних Мистецтв та Ремесла у Парижі Філіп Нериуш Вальтер (F. N. Walter 1810-1847) виконав у 1840 р. перший докладний аналіз земного воску з Галичини, що його було видобуто у Трускавці з піскових шарів. Проаналізувавши, виділив з нього парафін, визначив хімічний склад: „він складається із вуглецю та водню, мало розчиняється у спирті й ефірі, а сірчана кислота не діє на нього та інше”, та ствердив загальний висновок щодо виникнення хімічних зв’язків, споріднених з нафтою. Ф. Вальтер ще у 1837 р. разом із паризьким хіміком і аптекарем, членом Хімічного Інституту Юзефом Пеллетєром (J. Pelletier 1788-1842) виконав фракціоновану дистиляцію нафтової ропи. Опис перебігу досліду був опублікований у 1840 р. у французьких хімічних і фармацевтичних часописах, а також у німецькій науковій пресі. Однак цей дослід залишився без практичних висновків та господарських потреб.
У звіті президії Крайового Державного Управління у Львові від 12 січня 1841 р. говорилося: „Хоча нафтова ропа зустрічається у багатьох місцевостях вздовж усього карпатського гірського хребта і у всіх округах, однак, наскільки нам відомо, ще в жодній з них її не видобувають в такій кількості, щоб можна було нею забезпечити великі підприємства”.
28 грудня 1841 р. державне управління у Відні знову видало постанову, у якій стверджувало, що нафтова ропа, оскільки виступає сама, вільна від державної монополії, однак якщо вона виступає спільно із стверділим асфальтом, то залишається у державній власності.
У 1843 р. в Дрогобичі було надано офіційний дозвіл на видобуток нафтової ропи дрогобицькому Управлінню державних лісів.
9 вересня 1843 р. у додатковому часописі „Розмаїтості” („Rozmaitości”) до „Gazety Lwowskiej”, писалося, що асфальт, як його називають у Франції та Бельгії, а в нас смоловець, застосовується у різних цілях – від поліпшення доріг до покриття дахів.
Асфальт використовували для забезпечення кам’яних і цегляних будівель у соляних банях (солеварнях) від руйнування їх соляним розчином під час кристалізації солі. Спочатку асфальт виготовляли у м. Старій Солі, потім у с. Тустановичах біля с. Борислава (суч. м. Борислав) з рідкого бітуму, тобто ропи кип’ячки і дьогтю.* Під час дистиляції та відокремлення легких фракцій нафти залишався гудрон (gudron),** так звана жидівська смола,*** „Judenpech”, до якої додавався пісок, і так виготовлявся „asfalt-mastix”.
Один із відомих польських геологів, професор мінералогії Краківського університету з 1830 р. Людвік Зейшнер (Цейшнер, L. Zejszner, Zeiszner 1805-1871) у своїх польових дослідженнях, здійснених у Прикарпатських районах, звертав увагу як на мінеральні води так і на джерела нафтової ропи, про що писав у спеціальній невеликій розвідці. У 1848-1857 рр. він керує кафедрою у Яґеллонському університеті, викладаючи зоологію, мінералогію та геологію. Саме під час геологічних подорожей зі студентами по Бескидах звертав увагу на виходи на Прикарпатті нафтової ропи та на традиції її давнього використання як освітлювального матеріалу. Зейшнер був тим питанням зацікавлений і запитував студентів, звідки вони походять та чи відомо їм щось про виходи нафтової ропи у їхніх місцевостях. Один студент з Галичини сказав, що „Читав я одного разу в якомусь чеському часописі, що в давніх часах місто Самбір освітлювали якимсь земним жиром!”.
Греко-католицький священик у с. Жаб’є о. Софрон Витвицький писав, що близько 1847 р. нафтову ропу видобували у с. Прокураві Косівського р-ну Івано-Франківської обл., вона була власністю державного управління у Кутах. Нафтопрояви були також відомі у декількох місцях в с. Жаб’є.
Найстарішим нафтовим промислом Турчанщини можна вважати с. Лімну, (суч. Турківський р-н, Львівської обл.). Тут була відкрита нафта ще у 1848 р. в урочищі Лисянка на глибині 80 м., але видобуток через поганий збут скоро припинився.
У першій половині XIX ст. продовжував здійснюватися промисловий видобуток нафтової ропи у с. Небилів. Тут селяни копали дучки у місцях нафтових проявів поблизу річок Туріва та Чортениця. Ці дучки в основному знаходилися на земельній ділянці за кадастровим № 4307, який одержав назву „Ропянки”. Видобуту нафтову ропу використовували для змащування коліс. У Небилові також були і поклади земного воску.
Відомо, що нафтову ропу дистилювали у полі службовці солеварні у с. Стебнику. Серед них був і Клєебер (Kleeberg), він виготовляв гудрон, а залишки від дистиляції використовували для освітлення соляних шахт. Пробу цього дистиляту наприкінці 1840-х або початку 1850-х рр. одержав від трускавецького ксьондза львівський аптекар магістр фармації Ян Зег.

Дивись продовження.

© Усі права застережено. При копіюванні чи передруку обов’язкове посилання на
автора.


Создан 09 фев 2005



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
free counters Locations of visitors to this page Погода в Україні