Мартинець С. Три матері. / 09:18. 12.05.2008. http://ukrtime.com/node/1070

 

Мартинець С. Три матері. / 09:18. 12.05.2008. http://ukrtime.com/node/1070

Мартинець С. Три матері. / 09:18. 12.05.2008. http://ukrtime.com/node/1070



Три матері

Лише в 60 років жiнка довідалася, хто вона, якого роду та хто її батьки

"Мамо Маріє, здрастуй"

Через кілька днів ми відзначатимемо, можливо, одне із найзворушливіших і найтепліших українських родинних свят - День матері. Торік журналістські дороги привели мене на Івано-Франківщину, де я дізналася про незвичайну долю простої жінки Олени Душко, у якої була не одна, а... три матері.

Спершу вона була Карен - донькою нiмкенi фрау Елiзабет. У шiсть років стала "дочерью Леной" росiянки Євдокiї. І лише через 60 літ дiзналася, що вона - народжене третього січня 1944-го у німецькій неволі дитя українки Марiї. Та назвала свою донечку Оленкою і померла там, у Німеччині, ще зовсім юною, від виснаження й туги за дитиною, яку в неї забрали.

В Олени Душко було не лише три матерi, а й три батькiвщини: Нiмеччина, Вірменія та Україна. Три мови: нiмецька, росiйська й українська. I троє татів: нiмець Рiхард, сумчанин Олександр і той, якого любила мама Марія...

Карен - донька Греске

- Ось i моя вiдрада йде, - холодна зима вицiловує скупу й гарячу чоловiчу сльозу, котра зрадливо пеленає синi очi Зиновія. Його "відрада" - дружина Оленка, у минулому дитина нiмецького подружжя Рiхарда й Елiзабет Греске, яку тато з мамою назвали Карен. Пані Олени наразі немає - їздила у справах до Тисмениці, тепер поспішає до свого Зиновія. Подружжя живе у селі Ямниця на Iвано-Франкiвщині.

- Менi наш нiмецький будинок снився, поки я не знайшла його не у снi, а наяву. От лише не встигла тата Рiхарда побачити. А він мене, свою Карен, усе життя шукав, - розповідає Олена Душко. Незважаючи на свої шістдесят із "хвостиком" вона жвава й непосидюча, наче пiдлiток. Сумує за татом Рiхардом. І за другим батьком Сашею, на честь якого назвала свого первiстка, теж сумує.

- Доля не бавила мене матерями - все мачух "пiдкидала". Зате татiв дарувала золотих. I чоловiка маю такого ж. Сорок лiт Зиновiй разом зi своєю Оленкою-Лєною-Карен шукав вiдповiдь, хто ж вона насправді, хто батько-мати його золотої вiдради? На столi - купа паперiв. Нiмi свiдки півстолітнього пошуку жінкою своєї родини.

- Вона почала розшукувати свою маму ще у 13 рокiв, - пригадує пан Зиновій. - Дуже вже над нею друга мати-росiянка знущалася. Шукала маму-нiмкеню, а виявилося, що справжня мама - українка. Олена й досi пам'ятає нiмецьку мову, гарні платтячка i лагiдний голос тата Рiхарда: "Карен, не роби так - мама Елiзабет сваритиме..."

- Елiзабет була строгою й акуратною - справжня фрау, - доповнює Олена. - Як узяла мене, її чоловiк Рiхард ще на вiйнi був, потім - у полонi. Мама Елiзабет менi його знимку все показувала: "Фатер, дайн фатер" ("Тато, твiй тато"). Як Рiхард повернувся, я обняла його за ноги: "Майн фатер..."

"Мати - Марія, українка..."

"03.01.1944 року о 6 годинi 15 хвилин у таборi "Родерплац" у мiстi Потсдамі народилася дiвчинка. Мати - Марiя, українка". У графi "батько" в новонародженої - прочерк. Лише через піввіку до Олени потраплять ці листи. "Берлiн-Лiхтенберґ, 18.04.1949 р. Я взяла з табору Кноррбремзе 13 лютого 1945 року сироту. Мати, Марiя Коченюк, народила дитину в Потсдамi. Згiдно зi свiдченнями росiянина Iвана Грiнчука i колишнього керiвника табору, мати померла внаслiдок бомбардувань у груднi 1944 року. Я взяла дитину зi спiвчуття, оскiльки вона була вошива, ослаблена й дуже хвора", - документують iсторiю народженої у неволi дiвчинки-українки свiдчення фрау Елiзабет Греске.

- Хай Бог простить, але думаю, що Елiзабет мене просто вкрала. І, очевидно, отой Грінчук був її спiльником, - розмірковує Олена. Елiзабет померла, так i не розкривши таємницю народження своєї названої доньки. Та архіви не горять. Олена-Карен нині знає: на момент її вдочеріння нiмецькою родиною Греске, мама Марiя була ще жива.

- У клiнiці вона була, у станi депресiї, плакала. Горювала за своєю дочкою, падала на колiна і молилася, - припускає моя героїня. У Нiмеччинi Марія Коченюк прожила два роки. Батьки залишилися в Українi, брати i сестри - також. Працювала у пральнi. Якось спробувала втекти, проте впiймали. Дуже побивалася за дитиною, якiй був приблизно рiк. Під час перебування у лікарні важила 41 кг при зростi 1,55 метра. 18 грудня 1945 року похована на кладовищi даної клініки. Про все це Олена довідалася із лікарської виписка українки Марії Коченюк.

"Тепер ти називатимешся Лєною..."

1950-их у Москву привезли дев'ятнадцятьох сирiт. Серед них була i чорнява дiвчинка, яка лопотала по-нiмецьки: "Карен хоче до мами Елiзабет i тата Рiхарда..."

- Нам показували великi портрети вусатого чоловiка й наказували повторювати: "Це - великий вождь товариш Сталiн!" Потiм зайшов той чоловiк із портрета, всi дiти вишикувалися, а я забилася в кут i плакала. Вiн посадив мене собi на колiна.

Тодi Карен, яку змушувала вiдгукуватися на нове ім'я - Лєна, ще не знала, що саме завдяки Сталiнові її забрали з Нiмеччини до Союзу. Не здогадувалася, що той чоловік, який узяв її на коліна, був сам Сталін. Окрiм Карен, української дiвчинки з нiмецьким ім'ям, привезли інших дiтей, якi народилися пiд час вiйни вiд українок-росiянок у "ворожих" Австрiї, Францiї та Нiмеччинi. Такою була тодішня політика Йосифа Сталіна і його прибічників.

І ось Борислав. Дитячий будинок.

- Нас примушували їсти суп, а потiм у цю ж миску наливали чай. Я не хотіла так їсти. За це мене били, - згадує Олена.

В iнтернатi били часто: за непослух, пролиту їжу. А платтячко, яке їй купив тато Рiхард, вона побачила на iншiй дiвчинцi. Били й за те, що руки пiд час сну не клала складеними долоньками докупки пiд голову. Дитинча називали "фашисткою", "нiмецьким покидьком".
- Я стала зацькована, не хотiла розмовляти росiйською й вiдгукуватися на ім'я Лєна, - пригадує. - Пiд Новий Рiк прийшла огрядна жiнка, тицьнула в мене пальцем i сказала: "Забираю"...

Огрядною жінкою виявилася Євдокiя Нiкiфорівна Душко, росiянка з Орла. Чому iз сотень сирiт вона вибрала саме "вовкувате німченя", нiхто не знає.

- Я й досi її ненавиджу. То не мама була - мачуха. Коли била i кричала, що таки виб'є з мене нiмецьку мову, ще можна було терпiти. Найгiрше, коли брала за волосся i смикала у рiзнi боки. Ще й нинi болить, - торкається руками голови. - А Олександр, тато другий, як i Рiхард, мене обожнював. Але вiн, як i я, до нестями боявся своєї старшої на сімнадцять років жінки. Вона мене і вдочерила лише через те, щоби Олександр вiд неї не пiшов.
Нiмецьку мову мати-росiянка "вибивала" просто. Наказувала сиротi принести з кухнi ложку. Коли та, не розумiючи, подавала чашку, била "німкеню" по головi. Про росiйську матiр Олена згадувати не любить.


Весілля без фати і вінчального плаття

- У неповних тринадцять Євдокiя змусила мене покинути школу i працювати прибиральницею у чоловiчому гуртожитку, - веде далі оповідь Олена. - Школу я закiнчувала вечiрню. Ще Євдокiя намагалася вигiдно мене замiж видати. Хоч одну добру справу таки для мене зробила: як водила кавалерiв, то i чоловiка мого, вертольотчика, привела. Я спершу на нього й дивитися не хотiла: навiщо менi такий рудий? Одружилася з ним, бо вже несила було терпіти знущання другої матерi.

Не було в Олени на весіллі нi плаття бiлого, нi фати вiнчальної. Зате життя її з чоловіком триває до сих пір, як медовий мiсяць. Добрий вiн у неї дуже, нi словом, нi поглядом не скривдив. Згодом звикла до нього, полюбила.

- Золотого менi чоловiка Бог дав. За всi бiди відплатив. I тати у мене золотi були. Я ж по батьковi Олександрівна, прiзвище його й досi ношу. Не хотiла змiнювати, все думала: може, хтось мене знайде. Тато Олександр все казав: "Терпи, доню, терпи. Ми - то три рiзнi звiрі в однiй клітці". Євдокiя мiсця проживання змiнювати любила. Найдовше ми прожили у Єреванi.

Рідна земля - Волинь

...Оленi не спалося. Через шістдесят літ пошуку справжньої мами та родини, коли вже, здавалося, жінка втратила будь-яку надію відповісти на запитання, хто вона, чия дочка і якого роду, раптом о пiв на третю ночi почула по радiо про розшук людей, якi з рiзних причин втратили рiдних.

- У мене просто серце тенькнуло. Вiдчула: ця програма - моя остання надiя.

I вже через два тижнi худорлява чорнява жiнка зiйшла з автобуса на станцiї Луцька. Потяг привіз її додому. На синьооку Волинь - батьківщину мами Марії.

- Мене зустрiчало багато людей зi села Гаранджа, де народилася моя мама Марiя i звiдки її забрали на роботу до Нiмеччини. Хоча мене нiхто нiколи не бачив, впiзнали вiдразу. Люди плакали i кричали: "Качанючка. Наша. Марiїна донька!" Там, у волинському селi, Олена й довідалася, що народжену в Німеччині Марiїну дитину все життя розшукувала її мама. Та не дочекалася бабуся онуки. Чоловік, якого Марія любила, жив на Рівненщині. Оленка не встигла до нього прийти: тата теж забрав час. Його родина й досі кличе її в гості.

... На могилку баби Качанючки лягли свіжі квiти. Їх принесла народжена у нiмецькiй неволi Марiїна донечка. Вона знайшлася!

Свiтлана МАРТИНЕЦЬ, Івано-Франківська область.

http://ukrtime.com/node/1070


Создан 20 июн 2008



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
free counters Locations of visitors to this page Погода в Україні