ОПУБЛІКОВАНА ПРАЦЯ ОЛЕГА МИКУЛИЧА

 
 

ОПУБЛІКОВАНА ПРАЦЯ ОЛЕГА МИКУЛИЧА

Микулич О. Римо-католицькі костели м. Борислава та їх парафіяни під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки. // Матеріали наукового семінару молодих вчених „Україна – Польща: уроки Другої світової війни”(27 лютого 2003 р.) та IV міжнародної ...



Римо-католицькі костели м. Борислава та їх парафіяни під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки. // Матеріали наукового семінару молодих вчених „Україна – Польща: уроки Другої світової війни” (27 лютого 2003 р.) та IV міжнародної наукової конференції молодих вчених „Україна – Польща: шлях до Європейської співдружності” (15-16 травня 2003 р. ). – Тернопіль, 2003. – С. 98-115.

Дана електронна публікація опублікована, як перша редакція авторa, без скорочення редакції збірника.

© Усі права застережено. При копіюванні чи передруку обов’язкове посилання на
автора.

Римо-католицькі костели м. Борислава та їх парафіяни
під час Другої світової війни та в перші повоєнні роки.

Сучасне м. Борислав, що розташоване на Прикарпатті Львівської області, спершу було звичайним сільським населеним пунктом. Однак, з другої половини 19 ст., у зв’язку промисловим видобутком і переробкою нафти та озокериту, переросло в один з найбільших промислових центрів Східної Європи. Отож, згодом, окрім місцевого українського населення, тут як власники, підприємці, торговці, робітники та ін., почали прибувати і проживати люди різних національностей та віросповідань. Серед них однією з численних громад м. Борислава було польське населення, римо-католики. Спочатку вони належали до парафіяльного костела м. Дрогобича, але у зв’язку із збільшенням парафіян ними в 1885-1888 рр. на Волянці (присілок с. Тустанович) була споруджена дерев’яна римо-католицька молитовна каплиця-костел і спершу утворено експозитуру, а потім філію 1890 р., а згодом і парафію з центральним, великим мурованим костелом по сучасній вул. В. Великого, який був освячений 4 грудня 1902 р., архітектор Станіслав Маєрський.
Храм дістав назву – костел Святої Барбари. У головному вівтарі було написано образ Св. Барбари, відомим художником і скульптором Антонієм Попелем (1865–1910), одна з його відомих робіт – це пам’ятник А. Міцкевичу у Львові.
Люди давно зауважили, що Св. Барбара оберігає від раптової і несподіваної смерті. Наражені на постійну небезпеку гірники обрали собі її за патронку, визнаючи день 4 грудня, як свято гірників. Напевно, тому до неї молилися бориславські нафтовики та гірники перед тим, як опускатися в шахти. У Бориславі та його околицях було тисячі ям-криниць (шахт), і дуже багато загинуло в них людей від раптової смерті (обвалу, вибуху газу та ін. аварій), тому новозбудований костел був названий в честь Св. Барбари.
Після фактичного створення 3 лютого 1931 р. т. зв. “Великого Борислава”, на підставі постанови Ради Міністрів Польщі від 20 травня 1930 р., у зв’язку з приєднанням до м. Борислава ще чотирьох довколишніх сільських громад: Бані Котівської, Губич, Мразниці та Тустанович, площа міста значно збільшилася і становила 60 кв. км. В цей час це було третє за величиною місто після столиці Варшави та м. Лодзі в Польщі. Ширина якого по осі схід-захід складала 11,75 км., а довжина центральної вулиці 14,5 км. І до Другої Світової війни населення м. Борислава складало більше 45 тис. жителів. З них 21080 – римо-католики, 11044 – греко-католики, 12500 євреїв, 500 протестантів та ін.
Тут, також, варто згадати, що до римо-католицької парафії м. Борислава належали польські мешканці сусіднього с. Попелі – 1016 римо-католиків. Згідно статистичних даних у 1939 р. населення м. Борислава складало 46,1 тис. осіб.
Тож, із збільшенням римо-католиків м. Борислава було збудовано ще два філіальні костели у мікрорайонах: Мазниці – Царя Ісуса Христа, посвячений на початку квітня 1934 р., по сучасній вулиці С. Бандери, архітектор Ян Семкевич та Губичах – Найяснішої Панни Марії Королеви Польщі, посвячений у 1936 р., по вул. Дрогобицькій, архітектор Вавринець Даушак (1882-1968).
Зважаючи, що у м. Бориславі спільно проживали громадяни багатьох національностей та різних віросповідань, тому також у цей час тут були специфічні і різні державні, громадські та релігійні самоврядування, яких майже не було в інших містах. Це такі як: Державний міський уряд (магістрат) на чолі з президентом міста; Уряд Християнської громади на чолі з начальником громади та Громада Єврейського Віросповідання з головами уряду та громадської ради. А також греко-католицькі і римо-католицькі парафіальні уряди та ізраелітський метрикальний уряд.
Навпроти старого цвинтаря, що знаходився на розі вул. Мосьціцького і 11 Листопада (нині вул. В. Великого і Вояків ОУН-УПА), була вул. Св. Барбари до травня 1959 р. (нині вул. Весела). А Польське Товариство Народних Шкіл у Бориславі наприкінці 1920-х рр. побудувало польський дитячий сиротинець імені Св. Барбари поблизу вул. Дрогобицької (нині вул. Є. Коновальця, 2), там знаходилася римо-католицька каплиця, а ще три молитовні каплиці були у школах. Також, по колишній вул. Голувки (нині вул. Трускавецька, 35) знаходився польський дитячий сиротинець (захоронка), де дітьми також опікувалися римо-католицькі Сестри Служебниці.
Після смерті 1931 р. кс. Войцеха Карася парохом костелу Св. Барбари став кс. Анджей Осіковіч, він також займався громадською діяльністю, був радним (депутатом) Бориславського міського управління у 1930-х рр.
У 1930-х рр. в Бориславі, окрім пароха та вікаріїв, також душпастирювали катехити: кс. Адам Хлєбіньскі, кс. Юзеф Домборовскі, кс. Антоній Шиналь, кс. Франциск Маркович, кс. Юзеф Мєзін, кс. Юзеф Слаби та кс. Станіслав Солтисік, катехит Бориславської гімназії, який проживав у будинку по вул. Бобровського (нині вул. Трускавецька, 2).
У римо-католицьких метричних книгах парафіяльного уряду за 1930-1944 рр., окрім записів місцевого пароха, вікаріїв та катехитів, також зустрічаємо записи і прізвища інших ксьондзів та греко-католицьких священників (близько 35), які з тих чи інших причин виконували душпастирську працю у парафіяльному та філіальних костелах. Цікавим фактом є також часті записи і довідки, що зустрічаємо у метричних книгах та архіві костелу про перехід з греко-католицького обряду на римо-католицький. В основному це робили жінки при одруженні з поляками. Хоча також зустрічаються і записи про зміну римо-католицького обряду на греко-католицький, однак дуже рідко.
Віровизнавцям різних релігій не заборонялися мішані шлюби, або перехід з однієї релігії до другої. Офіційно це здійснювалося на підставі параграфу 6 закону від 25 травня 1868 р. за № 49. І якщо до цього часу розвиток українських, польських, єврейських та ін. релігійних громад м. Борислава відбувався звичайним нормальним шляхом, і між ними завжди були дружні стосунки то під час Другої світової війни з різних об’єктивних та суб’єктивних причин їхній стан дуже погіршився.
Якщо довоєнному періоду присвячено ряд публікацій і спогадів то періоду Другої світової війни майже немає окремих наукових публікацій а тільки нечисленні згадки і спогади. Тож метою цього дослідження є зібрати і опрацювати різний розпорошений архівний, музейний і друкований матеріал, а також свідчення і спогади жителів міста цього періоду, які невідомі, як загальному колу читачів, так і маловідомі у наукових колах факти й події щодо історії костелів, долю їх священослужителів та парафіян. Тут виявляються маловідомі факти і події їхньої діяльності під час першої окупації Радянським Союзом (вересень 1939 – червень 1941 рр.), Німецької окупації (липень 1941 – серпень 1944 рр.) та другої Радянської окупації з серпня 1944 рр.).
1 вересня 1939 р. організувавши провокацію, фашистська Німеччина напала на Польщу. Розпочалася Друга світова війна. Польська армія чинила мужній опір, але сили були надто нерівні. В результаті бойових дій між Німеччиною та Польщею, яка закінчилась поразкою останньої та підписання секретного пакту (договору) Рібентропа-Молотова (від 23 серпня 1939 р.), 17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла радянсько-польський кордон, так західноукраїнські землі відійшли до Радянського Союзу.
24 вересня 1939 р. радянські війська на танках прибули в Борислав. А уже 26 вересня 1939 р. у зв”язку з важливістю Бориславського нафтового басейну, Борислав відвідав Микита Сергійович Хрущов (1894-1971) перший секретар ЦК КП(б) України, який був членом військової Ради Українського фронту.
26-28 жовтня 1939 р. у Львові так звані „Народні Збори” прийняли ряд актів, зокрема: декларацію про встановлення Радянської влади на Західній Україні, про прийняття Західної України до складу СРСР (було включено 1 листопада 1939 р.) і включення її до складу УРСР; про конфіскацію земель – поміщицьких, монастирських та великих державних урядовців, про націоналізацію банків і великої промисловості. Президія Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. видала указ про утворення Львівської, Тернопільської, Станіславської та Дрогобицьких областей. Тож м. Дрогобич став обласним центром, а Борислав містом обласного підпорядкування.
Відразу ж із встановленням радянської влади відбувалися арешти і репресії проти місцевих українців та поляків. Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС) у Бориславі відразу почали арештовувати, судити й вивозити у Сибір колишніх польських поліцаїв, учителів, лісничих та лісових робітників. А згодом багатших українських і польських господарів та деяких євреїв – промисловців та купців. Але все ж таки найбільше вивезли українців, близько 70 родин, деяких патріотів розстріляли. Близько 150 арештованих осіб було у Дрогобицькій в”язниці, з них тільки троє залишилися живими.
Радянська влада у м. Бориславі щодо мешканців польської національності провела дві великі депортації: 10 лютого і 13 квітня 1940 р., а також ряд менших. Вивозили в околиці Білого моря, на території перед Уралом над річками Воркутою, Ухтою і Печорою, на території Західного Сибіру за Уралом та у степи Казахстану в Центральній Азії. За деякими даними з м. Борислава було вивезено близько 200 осіб. Більшість з них уже ніколи не повернулися до рідного міста. А згідно підрахунків дослідника Романа Тарнавського, на підставі архівних джерел, взагальному було депортовано і заарештовано близько 523 особи, в т. ч. українців – 163, поляків – 353, німців – 7. З них було заарештовано 317 осіб а депортовано 206 осіб в т. ч. безвісти пропало 6 осіб а убито 51 особу.
2 червня 1941 р. у Київському військовому суді відбувся черговий судовий процес над 27 бориславцями, які були членами „Związku Walki Zbrojnej” (Союзу Збройної Боротьби). Більшість з них було засуджено до смертної кари, серед них двох професорів Бориславської гімназії – Станіслава Шмідта та Юзефа Пачосу засуджено на кару смерті. Вирок було виконано 7 червня 1941 р. у Київській в”язниці № 1. Восьмеро осіб було засуджено на 10 років таборів.
Декілька бориславських осіб, офіцери „Війська польського”, були розстріляні у Катині (з табору у Козельську) та у Харкові (з табору у Старобєльську). Також майже усіх працівників „Policij Państwowej” (Державна поліція), які були у таборі в Осташкові, знищені у Твері (Калінін) а поховані у Мєдному. Усі вони були розстріляні у квітні-травні 1940 р. за наказом Йосифа Сталіна та Політичного Бюро ВКП(б) з 5 березня 1940 р. Та ще безліч бориславців польської національності загинуло при різних обставинах, було арештовано та виселено радянською владою.
Так, із жовтня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України було вислано 109233 жителів і 8357 біженців польської національності, 64533 біженців єврейської національності, 11820 жителів і 1728 біженців українців і близько 12 тис. осіб інших національностей. А взагальному на Схід було вивезено близько 1 млн. осіб польської національності. Тож населення м. Борислава за час радянської влади зменшилося на 5000 осіб, і влітку 1941 р. складало близько 40000 осіб. І тільки 12 серпня 1941 р. у Радянському Союзі була проведена амністія для поляків які могли залишити табори і місця висилок. Частина депортованих залишила табори, повернувшись хворими або каліками, частина там померла, а нащадки тих, які залишилися, проживають там і по нинішній день.
Якщо до 1939 р. жодних перешкод у віросповіданні людей і навчанні релігій дітей у школах не було, то з приходом більшовиків посилився в першу чергу тиск на церкву, а особливо на греко-католицьку.
“Велику антирелігійну пропаганду повинні розгорнути партійні організації Західних областей України” – йшлося в одній із численних статей на атеїстичну тематику, підписаній інструктором агітпрому ЦК КП(б) України. “Ксьондзи, попи, равини – ці вірні наймити ворожих елементів – активно проявляють свою антинародну діяльність, поширюють різні брехні та “чудеса”, направлені проти радянської влади і т. д. Партійні і непартійні більшовицькі агітатори... повинні розповісти правду про релігію, про антинародні дії церкви, костьолу, синагоги”. До Західної України було завезено великі партії антирелігійної літератури, організовано читання численних лекцій на відповідну тематику. У звіті Наркомпросу УРСР за 1940 р. зазначалося, що при клубах західних областей республіки діють 335 атеїстичних гуртків, які охоплюють 5731 людину. Це торкнулося й школи, було скасовано викладання релігії, залучання школярів під час релігійних свят у різноманітних виховних та громадських заходах. Костели небезпідставно вважалися головними осередками антирадянської агітації, що говорилося, зокрема, у звітах про хід кампанії зі скликання “Народних Зборів”.
На підставі аграрної декларації “Народних зборів” було націоналізовано всі церковні землі. Не залишили також жодного моргу священослужителям. У багатьох місцевостях було конфісковано, головним чином під радянські будівлі, храми. Особливо тяжкими були податки, накладені на духівництво. Крім того, що священики, як нетрудові елементи, мали сплачувати вп’ятеро більше, ніж трудящі, за електроенергію та житлову площу, податки часто перевищували їх фактичні доходи. Після встановлення радянської влади в Західній Україні сприяння польського уряду посиленню впливу римо-католицького костелу і фінансова підтримка іншим церквам не влаштовували радянську систему. Тому нова влада свій перший удар спрямувала проти Римо-католицької Церкви. Ксьондзи першими зазнали арештів і були депортовані органами НКВД.
Філіальний римо-католицький костел у Бориславі на Мазниці відразу ж було закрито у 1939 р. До цього часу там душпастирював катехит кс. Юзеф Мєзін.
У 1939-1941 рр. в Західній Україні 40 священиків було кинуто до в’язниць і вивезено, частина з них загинула. Деякі священики покидали свої парафії, деякі за допомогою німецької репатріаційної комісії виїхали на територію Польщі. Закривалися дитячі захоронки та сиротинці, якими опікувалися Сестри Служебниці. 1940 р. у дитячій захоронці-сиротинці на Потоці відкрили лікарню з пологовим будинком. Ось, що писала у листі від 18 лютого 1940 р. одна Сестра з Перемишля: “…Борислав: Три Сестри мешкають на приходстві … Провінціяльний Заряд залишився в Станиславові … Сестри, де можливо, є в законній одежі. По декотрих місцях мусіли Сестри перебратися і дальше ведуть працю …”.
Радянська окупаційна влада поступово впроваджувала у Галичині свій політичний і громадський лад. Було прийнято закон про відокремлення Церкви від держави і школи та виховання від Церкви. І саме цей закон почав з перших же днів вдаряти по осідках і праці Сестер. З їхніх рук влада перейняла дітей у захоронках та школах. Були намагання накинути Сестрам радянську шкільну програму, з атеїстичним духом навчання включно. Така спокуса без найменших вагань була рішуче і загально відкинута. З року в рік меншало число осідків, а Сестри опинялися без даху над головою, шукаючи притулку також у батьків, включаючись в іншу, парафіяльну працю.
Колишній бориславчанин Тадеуш Врубель у своїй книзі „Borysław płacze” помилково згадує, що у колишній Бориславській приватній гімназії з загальноосвітнім ліцеєм, яку радянською владою у 1939-1941 рр. було перетворено на середню школу № 1, т. зв. десятирічка, продовжувалося навчання релігії ксьондзами. Із спогадів декількох бориславчанок, які навчалися в цей час в цій школі, відомо, що навчання релігії не проводилося, бо радянська влада ввела свою шкільну навчальну програму де й мови не було про викладання релігії.
Ще 8 грудня 1939 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли спільну постанову “Про кооперативні організіції західних областей УРСР”, де зокрема, зазначалось: “Існуючі кооперативні центри в Західних областях УРСР: Центросоюз (український) його окружні союзи, відділи польського союзу кооперативів “Сполем”, союзи “Народна торгівля”, “Сільгосподар”, “Маслосоюз”, єврейський молочарсоюз і ревізійні союзи українських і російських кооперативів влити в систему Укоопспілки, з передачею торгово-технічних баз, грошових і матеріально-майнових цінностей …”. Саме ця постанова спричинила в м. Бориславі у 1940 р. голод, тому що місцева влада заблокувала завіз продуктів до магазинів, за винятком спеціальних магазинів, призначених для війська, комсомольців і родин виконавчої влади. Фактів непоставок продуктів не заперечують самі офіційні письмові джерела центральної влади Радянської України цього періоду. Масово помирали з голоду люди, переважну більшість яких становили діти. Саме римо-католицький кс. Анджей Осіковіч з костелу Св. Барбари був головним організатором комітету допомоги голодуючим, рятуючи багато людських душ. Ксьондз А. Осіковіч у 1940-1941 рр. також організовував допомогу для осіб які були вивезені до Казахстану.
Так, 28 грудня 1940 р. РНК УРСР та ЦК КП(б)У змушені були ухвалити постанову “Про поліпшення державної й кооперативної торгівлі в західних областях УРСР”, де між іншим, було сказано: “ … відсутність належної уваги до торгівлі з боку облвиконкомів і обкомів КП(б)У західних областей призвела до того, що відкриття державних і кооперативних крамниць, їдалень та ресторанів затягнулося, завезення місцевих продовольчих товарів й сільськогосподарської продукції (борошно, крупа, м’ясо, жири, овочі) у міста Львів, Дрогобич, Борислав, Перемишль відбувається з перебоями … ”.
Також пройшли суттєві зміни стосовно реєстрації актів громадського стану (народження, шлюби, смерті). До цього часу ці записи проводилились у метричних книгах костела та церков міста. Розпорядженням нових властей, десь на початку весни 1940 р., в місті було утворено Бориславський міський ЗАГС (відділ записів актів громадського стану), який підпорядковувався НКВС УРСР і видавав різні посвідки громадянам міста. У зв’язку з цим, із церков та костелів міста було вилучено всі метричні книги. Так, згідно опису-передачі метричних книг римо-католицької парафії м. Борислава довідуємося, що від пароха кс. А. Осіковіча 4 травня 1940 р. члени комісії: Романчук, Премловко та Тарнавський прийняли 21 книгу. Хоча тільки 14 квітня 1941 р. був виданий Указ Президії Верховної Ради УРСР про реєстрацію громадського стану в Західних областях України, за яким у священиків вилучали церковні книги.
В цей час з кс. А. Осіковичем працював сотрудником кс. Станіслав Бучек, якого у липні 1939 р. було перенесено до Борислава з парафії Зажеча на місце перенесеного до парафії Єдліча кс. Юзефа Пшибильського. У ще не описаному фонді Бориславського міського історико-краєзнавчого музею серед документів колишньої римо-католицької парафії знаходяться і фотографії кс. С. Бучка.
22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. А вже 1 липня 1941 р. у Борислав увійшли німецькі війська. У підвалі будинку по сучасній вул. Шевченка, 75, де знаходилося НКВС було знайдено по-звірячому замордованих 44 осіб. Серед них були 27 українців, 16 поляків та одна німкеня (австріячка). П”ятнадцять осіб польської національності було поховано у спільній могилі на цвинтарі Гукової гори. Збереглася фотографія цього похрону з участю бориславських ксьондзів. Українців також було поховано у спільній могилі на цвинтарі у Тустановичах біля церкви Св. Миколая. А декілька осіб було поховано окремо їхніми родичами.
16 липня 1941 р. німецькою адміністрацією були введені нові правила для всіх жителів міст. Вони зобов”язані були носити при собі посвідчення особи з фотографією, так звану кенкарту з зазначенням імені, прізвища, місця народження, праці, проживання, прописки, відбитків пальців. На цьому документі була вказана великими буквами національність. Кенкарти були різних кольорів. Євреям видавали кеннкарту жовтого кольору з зазначенням національності буквою J, українцям – U, росіянам – R, полякам – P, кавказцям – K, і т. д. Ще у березні 1941 р. німецькою владою було видано розпорядження за яким особи єврейської та циганської національностей були виведені з під охорони права.
1 серпня 1941 р. німецькою владою з Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської (без північних районів) областей було створено так званий „П”ятий дистрикт Галичина” з центром у Львові та 30 відділів губернаторства, 17 староств, якими керували німці-колонізатори.
12 червня 1942 р. німецькою владою було прийнято „Generalpan Ost“ (Загальна Програма Схід) яка сприяла знищенню словянських народів на територіях які було захоплено Німеччиною. А 19 липня 1942 р. Х. Гіммлером було видано наказ про ліквідацію осіб єврейської національності у Генеральному Губернаторстві.
Восени 1941 р. у м. Бориславі в мікрорайоні Мразниця було створено гето для осіб єврейської національності. До кінця року там було декілька тисяч осіб. Їх використовували на роботах по відновленню озокеритної шахти, нафтопромислу і видобутку озокериту, на нафтопереробних і хімічних підприємствах, навантаження та розвантаження лісу.
Незважаючи на це німецька влада у м. Бориславі проводила часті заходи стосовно арештів, вивезень у концентраційні табори та розстрілах євреїв міста.
Так, 6 серпня 1942 р. німецькою поліцією з бориславського і дрогобицьких гето було вивезено бл. 6000 осіб єврейської національності до концентраційного табору в м. Белжець. А 23 і 24 жовтня 1942 р. німцями було розстріляно майже усіх службовців юденратів, більшу частину єврейської поліції і членів правління єврейських рад Дрогобича і Борислава. Жертвами цієї акції стали бл. 2200 осіб.
За час Другої світової війни при різних обставинах також загинуло багато бориславців різних національностей і віросповідань, як військових, так і цивільного населення. Так, у березні 1942 р. німецькою поліцією було видано наказ, щоб усім особам циганської національності зареєструватися у місцевих адміністративних органах. Так у м. Бориславі було зареєстровано 132 циган різного віку і статі, у Дрогобичі – 114 осіб. У серпні цього ж року всім циганам було наказано з’явитися у поліцію. Там їх арештували і через деякий час депортували у концтабори примусових робіт.
Ще 15 жовтня 1941 р. німецькою владою було видано розпорядження згідно якого була кара смерті тим особам, які допомагали і переховували осіб єврейської національності. 10 листопада 1942 р. також було видано розпорядження Вищого Командування СС і Поліції в Генерал-Губернаторстві про утворення єврейських житлових дільниць (гетто). Там також вказувалося на заборону приймати євреїв до будинків і помешкань неєврейської людності. Той, хто свідомо надає єврею притулок, зокрема безправно приміщує, харчує або переховує єврея поза єврейською житловою дільницею, буде покараний смертю. Але, незважаючи на це багато мешканців м. Борислава різних національностей і віросповідань допомагали, переховували та рятували від смерті сотні євреїв. За це багатьох бориславців було арештовано, вивезено і розстріляно.
Одним з таких „тихих богатирів”, як згадує у своїй статті Марія Вєжбіцька був римо-католицький парох м. Борислава кс. Анджей Осіковіч, веселий та енергійний, добрий та сердечний, був типом порядного сільського пароха.
Під час німецької окупації ксьондз костелу Св. Барбари А. Осіковіч безкорисливо допомагав особам єврейської національності. У 1943 р. він був заарештований за порятунок євреїв та їхніх дітей, котрим виписував фальшиві метрики, але, мабуть, також він допомагав у переховуванні євреїв, і трагічно загинув у гітлерівському концентраційному таборі „Майданек” м. Люблін (Польща).
У своїй книзі „Zeschnięte liście i kwiat” Аліна Давидовичівна з Хвістків пише, що „кс. А. Осіковіч жодному єврею не відмовляв у хрещенні. На подвір’ю плебанії були юрби євреїв”. Тож не дивно, що німці легко викрили діяльність кс. А. Осіковіча. Він спершу проводив катехизацію євреїв, потім хрестив і тільки тоді видавав метрики хрещення. Але німецька влада це не брала до уваги і заарештувала кс. А. Осіковіча.
З метричної книги костела за 1940-1944 рр., народження та хрещення, яка зберігається в Бориславському міському РАГСі, довідуємося про часті записи хрещення дітей, які народилися декількома роками раніше, і з тих чи інших причин були хрещені у костелі. Серед записів знаходимо прізвища, мабуть, і єврейських сімей: Марії-Ядвіги Флюс, народженої 28. 06. 1938 р., а хрещеної 19. 12. 1942 р., батьки якої були Йозеф Флюс та Крістіна Шварцберг; Ренати-Галини Гофман, народженої 18. 01. 1939 р., а хрещеної 26. 12. 1942 р.; Гулельмуса Дангофера, батьки: Адольф Дангофер та Станіслава Ленар; Збігнєва Найдека, народжений 08. 08. 1940 р., а хрещений 02. 05. 1943 р., батько: Сімон Найдек; Георгія Ріппеля, народжений 28. 12. 1941 р., а хрещений 1942 р., батько: Йозеф Ріппель; Ромуальди-Крістіни Вехер, народженої 31. 08. 1936 р., а хрещеної 07. 10. 1942 р.; Георгія Несснера, народжений 25. 06. 1939 р., а хрещений 08. 10. 1942 р.; Данути-Еви Габерман, народженої 19. 03. 1941р., а хрещеної 25. 10. 1942 р. та інші.
Із спогадів колишньої єврейської бориславчанки Р. Х. (R. H.) довідуємося, що вона мала довідку, витяг з метричних парафіяльних книг, подаровану ксьондзом з Волянки. У м. Перемишлі, під час перевірки, ця довідка і врятувала життя тодішній цій двадцятирічній дівчині, яка 24 жовтня 1942 р. переїзджала поїздом з м. Борислава до м. Кросна.
Колишня бориславчанка з дому Крупік, з Брукліна (Нью-Йорк), також у своїх спогадах згадує кс. А. Осіковіча, який хрестив єврейок, але помилково згадує що він був вивезений до Освєнціма де й загинув.
Ришард Вольфович, у своїй статті про Бертольда Байца, який врятував багато бориславських євреїв, серед прізвищ врятованих осіб та тих, які в цей час були свідками цих подій, також згадує кс. А. Осіковіча.
На Волянці, недалеко костела, поряд з плебанією у трьохповерховому будинку знаходився відділ і тимчасова в’язниця Гестапо. Валентина Вежбіцька пригадує розповідь бориславчанки Гелени Вежбіцької, 1907 р. народження, про останні хвилини перебування у костелі кс. А. Осіковіча: „арештувало кс. А. Осіковіча Гестапо прямо у приміщені костела Св. Барбари, і при цьому були присутні декілька парафіян. Він звернувся до своїх парафіян такими останніми своїми словами: „Pszepraszam wszystkich, może kiedykolwiek i komukolwiek zawiniłem, już więcej nie wrocę”, „Перепрошую всіх, можливо колись комусь завинив, більше уже не повернуся”.
Ксьондз А. Осіковіч розгорнув широку акцію допомоги бориславським євреям, допомагаючи їм як особисто так і заохочував до цього парафіян. Основною причиною арешту ксьондза було нібито те, що він знищив парафіяльні метричні книги, щоб німці не змогли перевірити виданих ним фальшивих метрик.
У картотеці архіву меморіалу „Майданек” м. Люблін помилково вказано, що кс. А. Осіковіч був арештований у грудні 1942 р. а від весни 1943 р. був уже на Майданку на 4 полі, а його табірний номер був № 8928. Концентраційний табір на Майданку, м. Люблін, було утворено ще в жовтні 1941 р. Однак, у метричних книгах костела знаходимо останні його записи від 15 та 24 січня 1943 р. Тож кс. А. Осіковіч був арештований наприкінці січня 1943 р., а згодом відправлений у концентраційний табір „Майданек” м. Люблін.
У концтаборі „Майданек” перебувало також і декілька бориславців. Це Казимир Гонсьоровський, який згодом утік, Юзеф Валюсь, який помер 4 травня 1943 р., Ян Петрищак, який у своїх спогадах також згадує кс. А. Осіковіча, Анна Прибицєнь, Антоніна Лесняк, Юзеф Матхейзель, Броніслава Матвєйчик, Мєчислав Сідор, Болеслава Зєліньска. А також Болеслав Серемак, „Тонько” 1921 р. н. помер 15. 07. 1943 р., професор Ян Дудка.
З матеріалів архіву на Майданку, також довідуємося, що кс. А. Осіковіч хворів грипом , а також те, що йому присилали передачі декілька бориславців та його сестра. Серед прізвищ тих, які передавали передачі і підписувалися на облікових картках найбільше зустрічаємо прізвище Давідовічувни, а також В. і Я. Гонсьор, Пєховскі та інші. Тож найбільше кс. А. Осіковічу допомагала бориславчанка Іда Давидовичівна, з дому Мешарош.
Ксьондз А. Осіковіч захворів, перебував у табірній лікарні, де й помер. Про це довідуємося з довідки про його смерть, яка була видана 8 січня 1944 р. для римо-католицької парафії Св. Павла у м. Любліні. У ній повідомляється, що кс. Анджей Осіковіч народжений 16 листопада 1900 р. у Кобилянці, римо-католик, целібат, проживав у Бориславі по вул. Поліцайштрасе, 23, син Яна та Аполіни з дому Душа, батьки уже не жили, помер 29 грудня 1943 р. о 7 год. 15 хв., причина смерті порушення кровообігу. Але в декількох публікаціях згадується що кс. А. Осіковіч помер на тиф.
В’язень концтабору „Майданек” з 28. 04. 1943 р. до 04. 1944 р. а потім перевезений до іншого табору, кс. Ян Пшитоцкі, у своїх спогадах від 15. 04. 1959 р. також згадує, що кс. А. Осіковіч, парох з Борислава, перебував у табірній лікарні на т. зв. „Рев’єрі”, але помилково вказує, що він, мабуть, помер у січні 1944 р.
Про перебування кс. А. Осіковіча у таборі на „Рев’єрі” також згадує у своїх спогадах в”язень „Майданку” бориславець Казимир Ярош 1923 р. н.
Едвард Валюсь, у спогадах про свого батька Юзефа, також згадує, що окрім його батька на Майданку помер кс. А. Осіковіч.
Станіслав Яйковський, 03. 11. 1920 р. н. м. Кросно, а після війни житель м. Борислава, з 1943 р. перебував у Майданку до 1944 р., згодом переведений в концтабір Освєнцім, а потім у концтабір Бухенвальд, як політичний в’язень, також відбував ув’язнення разом із А. Осіковичем і був свідком його смерті. Завжди з теплотою згадував ксьонза А. Осіковіча, його віру в справедливість та моральну підтримку.
За рятування євреїв, у 1995 р., кс. Анджея Осіковича було посмертно відзначено медалю „Справедливий Серед Народів Світу” Інститутом Пам’яті і Мартирології Євреїв „Яд Вашем” в Єрусалимі (Ізраїль).
Після арешту кс. А. Осіковича, на парафії був кс. Станіслав Зьобро, але й він також трагічно загинув. Кс. С. Зьобро був у м. Бориславі катехитом. Його записи у метричних книгах зустрічаємо з середини 1930 – х рр. А останній запис від 16 липня 1944 р.
1 липня 1943 р., адміністратором парафії було призначено кс. Тадеуша Лонцкого, який мешкав по вул. Мосціцького, 23. Його перший запис у метричних книгах зустрічаємо від 20 вересня 1943 р., там же є записи з 1941 по 1944 рр. бориславських римо-католицьких катехитів: кс. Михайла Вавра, кс. Антонія Шиналя, кс. Франциска Марковича та кс. О. Вєслауса з м. Дрогобича від 28. 03, 03-05. 04, 11. 04, 14. 04. 1943 р.
Під час Другої світової війни з церков та костелів м. Борислава та смт. Східниці було реквізовано та вивезено німцями 33 дзвони, що становило 6225 кг. кольорового металу, на суму 435750 карбованців за тодішнім курсом. Однак декілька дзвонів, мабуть, було збережено.
Окрім політичних та військових дій, важливе значення для життєвого стану мешканців міста мали й інші фактори, такі як: наприкінці літа 1941 р. була велика повінь, якою було знищено багато промислових об’єктів та житлові будинки. Тож 2 вересня 1941 р. під час цієї повені утопилася Катерина Корконіжко 18. 02. 1907 р. н.; голод у 1940 р. та 1942-1943 рр.; різні хвороби, тільки від епідемії висипного тифу в м. Бориславі у 1941-1944 рр. померло 1200 осіб ; бомбардування м. Борислава радянською авіацією 2 травня 1944 р., де загинуло 22 мирних бориславців, а 26 червня 1944 р., під час американського бомбардування нафтопереробного заводу „Польмін” у м. Дрогобичі, там також загинув і працівник заводу, бориславець Іван Тарнавський; та близько 600 осіб, бориславців та східничан різного віку, статі та національності, які були вивезені на примусові роботи до Німеччини, так звані „остарбайтери”.
Тож за час німецької окупації у 1941-1944 рр. населення м. Борислава зменшилося з 40000 до 25000 жителів. А взагальному на Львівщині за роки Другої світової війни загинуло майже мільйон осіб, а матеріальні втрати тоді вимірювалися у сумі 10 млрд. карбованців. Але з настанням другої окупації Радянським Союзом знову продовжувалися арешти, розстріли та вивезення у Сибір мешканців м. Борислава.
Ще під час війни, на Тегеранській Конференції 28. 11. – 01. 12. 1943 р. та Кримській Конференції в м. Ялті 04.-11. 02. 1945 р. “Великою трійкою” було вирішено питання післявоєнних кордонів у Європі, в тому числі кордону між Польщею і УРСР, що мав проходити по річці Вепш. Отже, можна сказати, що вже тоді було вирішено питання про переселення народів.
Кордон між Польщею та УРСР, встановлений 26 липня 1944 р., не влаштовував ані поляків, ані українців. Поляки втрачали надію на повернення Львова і Бориславського нафтового басейну, а українці – на приєднання споконвічних українських земель – Холмщини, Перемишильщини та Лемківщини до України.
9 вересня 1944 р. між маріонетковим комуністичним урядом УРСР та так званим „Польським комітетом Національного визволення” було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. Всього протягом 1944-1946 рр. переселенням було охоплено 483000 українців (лемків) та 810000 поляків.
13 жовтня 1944 р. у Москві відбулась зустріч, де обговорювалося питання кордонів між Польщею та УРСР по лінії Керзона. Тож обмін населенням між Польщею та УРСР влаштовував Москву і Варшаву, і як завжди, ніхто не брав до уваги українців. Переселення українців з їхніх етнічних територій, яке мало, за умовами угоди, носити виключно добровільний характер, проводилося, однак, найчастіше примусово, із застосуванням військової сили. Вже з 15 жовтня 1944 р. до 1 березня 1945 р. в Україну було переселено 81000 осіб. А 23 квітня 1945 р. було розпочато акцію переселення осіб польської національності на Західні та Північні землі Польської Республіки.
Внаслідок укладеня радянсько-польського договору 1945 р. та договору про польсько-радянський кордон, який було підписано у Москві 16. 08. 1945 р., українські етнічні території були остаточно передані Польщі.
5 серпня 1944 р. з Радянських військ був створений 4-й Український фронт у зв’язку з „важливістю карпатського напряму та особливістю бойових дій у гірських умовах”. І уже 7 серпня 1944 р. зі сторони м. Трускавця у м. Борислав увійшли радянські війська.
8 серпня 1944 р. в місті відновили роботу міськом Компартії України, трести “Укрнафтовидобуток”, “Укргаз”, “Укрозокерит”, та інші підприємства і радянські установи в тому числі з 7 серпня Бориславський військовий комісаріат. У місті також було відновлено роботу ЗАГСу (Бюро записів актів громадського стану), який тоді короткочасно знаходився разом із судом у дитячій захоронці на Волянці, нині вул. В. Великого, 24, а з 1945 р. по вул. Трускавецькій, 13. 9 вересня 1944 р. усі метричні книги з церков та костелів знову були передані міському ЗАГСу. В одній метричній книзі зустрічаємо такий запис: „ Дня 9. ІХ. 1944 р. Метрикальні книги перебрав від священників державний уряд: Бюро Запису Актів громадського стану в скорочені „ЗАГС”.
8 травня 1945 р. у Карлсхорсті (передмістя Берліна) відбулося підписання Акта про безумовну капітуляцію німецьких збройних сил. А згодом 2 вересня 1945 р. підписанням Акта про беззастережну капітуляцію Японії закінчилася Друга світова війна. Але для населення м. Борислава різних національностей та віросповідань продовжувалися не менш трагічні часи, а ніж під час військових дій.
Після приходу нової влади, відбувається реєстрація усіх релігійних громад та їхніх споруд у м. Бориславі та селищі Східниця. Приблизно наприкінці квітня 1945 р. римо-католицька релігійна громада подає заяву на реєстрацію та передачу їй у безкоштовне і безтермінове користування споруд і костельного майна. 8 травня 1945 р. костельним комітетом було укладено договір, у трьох примірниках, з виконавчим комітетом Бориславської міської ради депутатів трудящих в особі уповноваженого представника Бориславської міськради Івана Алікіна та Євгенії Крилової, про те, що вони прийняли від виконкому Бориславської міськради ради депутатів трудящих у безтермінове та безкоштовне користування три муровані костели з майном на нижче зазначених умовах.
До заяви, яку підписали 21 особа, та договору, також було окремо додано список інвентаря костела та список особового складу костельного комітету, за встановленою владою формою, де вказувалося прізвище, імя, рік народження, національність, громадянство, місце проживання, праці або посади та судимість. Це кс. Тадеуш Лонцкі, вул. Щорса, 23; Петронеля Щепанська, 1900 р. н., учителька, вул. Буковінка, 6; Кароліна Кренжалек, 1879 р. н., домогосподарка, вул. Мала, 2; Кароліна Владика, 1888 р. н., домогосп., вул. Костюшки, 135; Кароліна Бонар, 1886 р. н., домогосп., вул. Поперечна, 8; Марія Глязер, Гелена Худзіньска, 1885 р. н., домогосп., вул. Поперечна, 6; Малгожата Лежонь, 1877 р. н., домогосп., вул. Пушкіна, 30 а; Марія Романюк, 1876 р. н., домогосп., вул. Поперечна, 32; Міхал Родзинкєвіч, 1897 р. н., електромонтер електростанції, вул. Червона, 32 а; Грондольскі Антоній, 1903 р. н., буровий майстер, вул. Червона, 32 а; Марія Педри, 1891 р. н., домогосп., вул. Шумського, 29; Францішек Ролєвіч, 1871 р. н., сторож, вул. Дрогобицька, 35; Аполінарій Брах, 1874 р. н., безробітний, вул. Дрогобицька, 102; Леопольд Гушляк, 1883 р. н., господар, вул. Дрогобицька, 67; Ян Бартошек, 1891 р. н., працівник озокеритної шахти, вул. Дрогобицька, 57; Блажій Андрищак, 1881 р. н., безробітний, вул. Дрогобицька, 37; Хізеля Хлєбовська, 1907 р. н., працівниця “Укргаз”, вул. Джерельна, 34; Антоні Маліновскі, 1880 р. н., працівник озокеритової шахти, вул. Красіньского, 56 а; Францішек Собол, 1878 р. н., працівник четвертого нафтопромислу, вул. Пастевна, 9; Марія Трунквальд, 1882 р. н., домогосп., вул. Крива, 12; Войтех Роєк, 1876 р. н., працівник восьмого нафтопромислу, вул. Комсомольська, 11. Усі вони були польської національності та громадянства, не судимі.
Інвентар костела складався з 49 пунктів найменувань, загальною кількістю 246 предметів. Рада костела складалася з трьох осіб: Аполінарія Браха, 1874 р. н., с. Мощениця, проживав по вул. Дрогобицька, 102; Антонія Маліновского, 1880 р. н., смт. Немирів, працівник “Укрозокериту”, прож. по вул. Красінського, 56 а; Войтеха Роєка, 1876 р. н., с. Пасєка, працівник “Укргазу”, прож. по вул. Комсомольська, 11. Ревізійна комісія у складі: Леопольда Гушляка, 1883 р. н., м. Станіславів, прож. по вул. Дрогобицькій, 67; Гелени Худзінскої, 1885 р. н., Борислав, прож. по вул. Поперечна, 6; Марії Педри, 1891 р. н., смт. Мостиська, прож. по вул. Шумського, 29.
У травні 1945 р., на кожного священослужителя в м. Бориславі на підставі актів автобіографій було заведено анкети, які зберігалися в міській раді. Це стосувалося також і членів церковної громади та ревізійних комісій.
З цих автобіографій, які були ними написані з 4 по 10 травня 1945 р. довідуємося, що кс. Тадеуш Лонцкі народився 05. 01. 1902 р. с. Добрків, Краківського повіту, закінчив духовну семінарію в м. Перемишлі. Душпастерював: у 1926-1929 рр. в с. Ясениці, 1929-1934 рр. в с. О…?, 1934-1936 рр. в с. Буджеводі, 1936-1942 рр. с. Блізне, 1942-1943 рр. с. Вулька Пелькінська. А з 01. 07. 1943 р. парох костела в м. Бориславі.
Ксьондз Михайло Вавро народився 18.09.1897 р. с. Радохінці, Мостиського повіту. Закінчив вищі духовні студії в м. Перемишлі. У 1923-29 рр. ксьондз парафіяльного костела у м. Самборі. У 1929 р. був призначений катехитом народної школи м. Борислава. Проживав по вул. Тессари, 6.
Ксьондз Антон Шиналь 14.03.1890 р. народження, с. Свєнцани, повіт Ясло, Краківського воєводства, закінчив гімназію в м. Ясло та факультет теології в м. Перемишлі в 1916 р. В 1916-1922 рр. ксьондз с. Красічена, у 1922-1930 рр. ксьондз-катехит в містечку Риманові. Наприкінці 1930 р. був призначений ксьондзом-катехитом у народну школу м. Борислава. Проживав по вул. Леваневського, 16.
З 1944 р., після встановлення радянської влади в Україні, органи НКВД продовжили арешти і переслідування священиків. Після смерті Митрополита Андрея Шептицького (01. 11. 1944 р.), за ініціативою радянських органів держбезпеки та особисто Й. Сталіна розпочалась ліквідація УГКЦ, як незалежного від радянських органів влади національного інституту та єдиної ланки зв’язку українців із Заходом. Радянські ЗМІ розгорнули широку кампанію звинувачень Церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці українського руху Опору (УПА).
На Заході т. зв. „Львівський собор” 1946 р., було визнано неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною – папська енцикліка “Східні Церкви” від 15. 12. 1958 р. Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав УГКЦ скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько 1000 греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано. І лише незначна частина священослужителів, не витримавши психологічного і фізичного тиску, тільки формально перейшла на православ’я. Більше 200 священиків взялися творити структуру УГКЦ на Україні у підпіллі.
Після „Львівського собору”, греко-католицьких священиків, які не хотіли перейти на православ’я, було арештовано, частину вбито, а частину вислано у Сибір, де більшість із них там і померли. Серед них були і священики з Борислава: – з Потоку та Мразниці – о. Нестор Яців, о. Теодор Давидюк, ієромонах о. Віталій Байрак, якого 17 вересня 1945 р. було арештовано, а 16 травня 1946 р. вбито у Дрогобицькій в’язниці. У м. Львові 27 червня 2001 р. його, як мученика за віру, Папа Римський Іван Павло II проголосив Святим; з Тустанович – о. Микола Сенів; з смт. Стебника – Бориславський декан о. Петро Мекелита; з смт. Східниці о. Володимир Марущак.
Більшість церков в Україні було перетворено на російські православні, інші були закриті, частина з них було зруйновано, інші перетворено на склади, магазини, клуби, школи, музеї і т. д.
Наприкінці 1940-х р. відбувається закриття не тільки греко-католицьких церков, але й римо-католицьких костелів. Костели на Мразниці та в Губичах було закрито повністю, а костел Св. Барбари на Волянці передано у користування РПЦ, який діяв до його закриття у 1963 р.
Однією з об’єктивних причин закриття костелів було переселення поляків з Борислава до Польщі, а українського населення з етнічних українських земель, які залишилися у складі Польщі в Україну, а згодом зокрема, і в Борислав.
Із деканального звіту від 6 квітня 1945 р. відомо, що у березні 1943 р. у Бориславі нараховувалось 13111 поляків, а весною 1945 р. на виїзд до Польщі чекало 9340 осіб. Хоча частина польського населення Борислава почала виїзджати ще в 1944 р., однак, більшість бориславських римо-католицьких парафіян виїхали до Польщі у 1945-1946 рр. Більше 7000 з них оселилися у м. Валбжиху, з яких понад 2000 належали у 1947 р. до парафії Св. Барбари в цьому ж місті.
Із спогадів колишніх бориславців, які були репатрійовані до Польської республіки, довідуємося, що перший евакуаційний виїзд поляків відбувся наприкінці січня 1945 р., а наступні відбулися: у березні, липні, 1 серпня та у вересні 1945 р., а також у червні 1946 р.
Весною 1946 р., під тиском радянської влади, як звичайне польське населення, так і ксьондзи повинні були виїхати з України. Стосовно вивозу частини рухомого майна з трьох костелів м. Борислава, римо-католицька громада звернулася із заявою до Українського Евакуаційного Комітету для польського населення у м. Дрогобичі про надання дозволу на вивіз та реєстрацію цього майна. У заяві вказувався перелік майна для вивезеня, її підписали: Антоній Маліновскі, Антоній Гридольський, Кароліна Владика, Леопольд Гушляк та Марія Романюк.
4 квітня 1946 р. в м. Бориславі представниками: Дрогобицького Райуповноваженого Уряду УРСР з евакуації польського населення Красовським Б. Н. та Райуповноваженого Польського Уряду Голємбйовським у присутності кс. Т. Лонцкого та членів церковної ради трьох костелів м. Борислава: Ванди Шатравської, Йоанни Островської та Анни Матковської, було складено два акти в 4-х примірниках, один із переліком майна для вивезення, інший - із переліком майна, яке залишалося у костелах м. Борислава.
До 1939 р., Ванда Шатравська була вчителем української мови в жіночій школі ім. Марії Конопніцької в Бориславі на Волянці, а Йоанна Островська (? – 1999 м. Валбжих), магістр, викладач латинської, німецької та французької мови у Бориславській гімназії.
Згідно цих актів, з усіх костелів було вивезено 30 найменувань різних предметів, загальною кількістю 283 шт., а залишалося 46 найменувань різних предметів, загальною кількістю 181 шт. В тому числі з парафіяльного костела Св. Барбари було вивезено 28 найменувань різних предметів, загальною кількістю 174 шт.
Тож у 1946 р. кс. Тадеуш Лонцкі останнім транспортом виїхав до Польщі і забрав із собою більшість рухомого майна з трьох костелів, а дещо, що не можна було вивезти, було спалено. Вивезене рухоме обладнання з бориславських трьох костелів разом із кс. Т. Лонцкім прибуло на Шльонск і було розміщено на плебанії в м. Клодску та в м. Вроцлаві на парафії Псє Полє та у монастирі СС. Альбертинок по вул. Сербській. У 1966 р. на прохання Перемиської Єпископської курії ці предмети було надіслано до м. Перемишля. Пізніше їх було розділено між парафіями Перемиської дієцезії. До Торек потрапили ікони Ченстоховської Божої Матері та Св. Станіслава Костки, а до Тиляви монстрація, яка зберігається там донині. В Архіві Перемиської Митрополії знаходиться декілька неповних метричних книг з 1805-1946 рр. Ксьондз Т. Лонцкі спочатку проживав у Сьвідніци, як катехит, а пізніше був на парафіях у Бистриці Верхній та Гавожицях.
15 лютого 1947 р. спеціальною постановою уряду СРСР у Радянському Союзі було заборонено шлюби між радянськими громадянами та іноземцями. Тож з виїздом жителів м. Борислава, згідно офіційних даних у 1959 р. населення складало 28,6 тис. осіб.
Ще в літку 1946 р., міська влада отримала заяву священика о. Володимира Іванчука, який правив у церкві в Тустановичах, та церковної громади в кількості 22 осіб, з проханням передачі їм римо-католицького костела по вул. Щорса (нині вул. В. Великого) під православну церкву. Про це довідуємося з протоколу № 23 засідання виконавчого комітету Бориславської міської Ради депутатів трудящих від 20 серпня 1946 р., у якому виконком постановляє:
1. Оскільки костел, який знаходиться по вул. Щорса знаходиться в центрі, а польське населення виїхало, на їх місце прибули українці – переселенці до 3000 осіб віруючих, передати костел під православну церкву.
2. Віруючим полякам надати костел по вул. Дрогобицькій у зв’язку з незначною кількістю польського населення, тобто до 100 осіб, що цілком задовольнить їх релігійні потреби.
З постанови виконкому Бориславської міської Ради депутатів трудящих, протокол № 39 від 10 грудня 1946 р., довідуємося про закріплення житлового будинку № 25 по вул. Щорса, та земельну площу за релігійною громадою православної церкви, які раніше належали релігійній громаді польського костела.
Після передання православній громаді колишнього римо-католицького костела Св. Барбари під церкву, його було перейменовано на храм Непорочного зачаття Св. Анни.
Костел на Мразниці було закрито. У ньому влаштували склад. А 20 серпня 1991 р. цю будівлю було передано Українській Православній Церкві Московського Патріархату під храм Покрови Святої Богородиці.
Губицький костел, також закрили, ключі від нього довший час знаходились у Йоанни Островської. В цьому костелі влаштували склад солі, де згодом, через значні пошкодження, його розібрали за одну ніч силами військовослужбовців наприкінці 1960-х рр., а цегла з цього костела була використана у будівельних роботах бориславської військової частини, продавали жителям навколо м. Дрогобича, а також її розібрали декілька місцевих жителів мікрорайону Губичі.
У 1963 р. місцева влада вирішила закрити у Бориславі одну церкву. Із об’єктивних і суб’єктивних причин цей вибір випав на храм Св. Анни, хоча фінансовий та господарський стан цієї парафії був відмінний (податки всі сплачено). Храм Св. Анни закрили без жодного на це офіційного документу. Парафіяни деякий час не віддавали ключі від храму, тоді влада 12 вересня 1963 р. на дверях встановила висячий замок (колодку). Священика о. О. Давидовича було переведено на парафію до Тустанович, а в скорому часі до смт. Східниці. Після цього парафіяни Волянки почали належати до інших парафій Борислава: Губичі, Потік, Тустановичі.
До початку 90-х років у Бориславі не діяв жоден римо-католицький костел, а римо-католики, які залишилися, відзначали свої свята в родинному колі та у Дрогобицькому костелі аж до його закриття 29 червня 1949 р. Тоді ж свої духовні потреби вони задовільняли у костелах м. Стрия та м. Самбора, які підпорядковувалися костельній владі в м. Ризі, столиці Латвії, звідки прибували ксьондзи, а також у підпіллі аж до офіційної передачі їм Дрогобицького костела 14 грудня 1989 р.
У 1990 р. виникла потреба задоволення своїх релігійних потреб римо-католиків міста. За дозволом греко-католицького пароха о. Романа Василіва декілька раз у храмі Св. Анни кс. Кшиштоф Щегло проводив дитячу катехизацію для дітей польської національності. Хоча місцева влада запропонувала римо-католицькій громаді колишній костел на Мразниці, однак, у зв’язку із малочисельністю римо-католицької громади та задоволенням своїх потреб у Дрогобичі, вони відмовились. І тільки згодом, у 1995 р., вони почали будівництво молитовної каплиці на Волянці (на території колищнього польського кладовища), яку було збудовано і освячено 7 червня 1998 р.
Хоча у цьому досліджені зібрано багато матеріалів про Праведника Світу кс. А. Осіковіча та римо-католицьких парафіян м. Борислава, однак потрібно і надалі ще досліджувати його життєвий шлях, адже в даний час бориславські парафіяни греко-католицької церкви Св. Анни мають намір подати кс. Анджея Осіковіча на визнання його Католицькою Церквою Блаженним.

25. 02. 2003 р.
м. Борислав (Україна) – м. Люблін (Польща).

© Усі права застережено. При копіюванні чи передруку обов’язкове посилання на
автора.


Создан 28 янв 2005



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
free counters Locations of visitors to this page Погода в Україні