ОПУБЛІКОВАНА ПРАЦЯ ОЛЕГА МИКУЛИЧА

 
 

ОПУБЛІКОВАНА ПРАЦЯ ОЛЕГА МИКУЛИЧА

Тарнавський Р., Микулич О. Церква св. Анни (Борислав-Волянка). Історія та сучасність. 100 років. – Борислав, 2002. – 114 с., іл. Продовження 1.



Продовження 1.

РУЇНА

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ, ЗАБОРОНА, АРЕШТИ, ЕВАКУАЦІЯ, ЛІКВІДАЦІЯ, ЗАКРИТТЯ, ПІДПІЛЛЯ, ЗНИЩЕННЯ…

24 вересня 1939 р. радянські війська увійшли в Борислав. Якщо до 1939 р. жодних перешкод у віросповіданні людей і навчанні релігій дітей у школах не було, то з приходом більшовиків посилився в першу чергу тиск на церкву, а особливо на греко-католицьку. У Галичині релігій було декілька, що в основному належали до чотирьох віросповідань. На час включення Західної України до складу СРСР у ній проживало менш як 2 млн. римо-католиків, близько 1,5 млн. православних (переважно на Волині), майже 3,5 млн. греко-католиків та 800 тис. іудеїв.
“Велику антирелігійну пропаганду повинні розгорнути партійні організації Західних областей України” – йшлося в одній із численних статей на атеїстичну тематику, підписаній інструктором агітпрому ЦК КП(б) України. “Ксьондзи, попи, равини – ці вірні наймити ворожих елементів – активно проявляють свою антинародну діяльність, поширюють різні брехні та “чудеса”, направлені проти радянської влади і т. д. Партійні і непартійні більшовицькі агітатори... повинні розповісти правду про релігію, про антинародні дії церкви, костьолу, синагоги”. До Західної України було завезено великі партії антирелігійної літератури, організовано читання численних лекцій на відповідну тематику. У звіті Наркомпросу УРСР за 1940 р. зазначалося, що при клубах західних областей республіки діють 335 атеїстичних гуртків, які охоплюють 5731 людину. Це торкнулося й школи, було скасовано викладання релігії, залучання школярів під час релігійний свят у різноманітних виховних та громадських заходах. Костели небезпідставно вважалися головними осередками антирадянської агітації, що говорилося, зокрема, у звітах про хід кампанії зі скликання “Народних Зборів”.
На підставі аграрної декларації “Народних зборів” було націоналізовано всі церковні землі. Не залишили також жодного моргу священослужителям. У багатьох місцевостях було конфісковано, головним чином під радянські будівлі, храми. Особливо тяжкими були податки, накладені на духівництво. Крім того, що священики, як нетрудові елементи, мали сплачувати вп’ятеро більше, ніж трудящі, за електроенергію та житлову площу, податки часто перевищували їх фактичні доходи. Після встановлення радянської влади в Західній Україні сприяння польського уряду посиленню впливу римо-католицького костелу і фінансова підтримка іншим церквам не влаштовували радянську систему. Тому нова влада свій перший удар спрямувала проти Римо-католицької Церкви. Ксьондзи першими зазнали арештів і були депортовані органами НКВД.
У 1939-1941 рр. в Західній Україні 40 священиків було кинуто до в’язниць і вивезено, частина з них загинула. Деякі священики покидали свої парафії, деякі за допомогою німецької репатріаційної комісії виїхали на територію Польщі. Закривалися дитячі захоронки та сиротинці, якими опікувалися Сестри Служебниці. 1940 р. у дитячій захоронці-сиротинці на Потоці відкрили лікарню з пологовим будинком. Ось, що пише у листі від 18 лютого 1940 р. одна Сестра з Перемишля: “… Борислав: Три Сестри мешкають на приходстві …. Провінціяльний Заряд залишився в Станиславові … Сестри, де можливо, є в законній одежі. По декотрих місцях мусіли Сестри перебратися і дальше ведуть працю …”.
Радянська окупаційна влада поступово впроваджувала у Галичині свій політичний і громадський лад. Було прийнято закон про відокремлення Церкви від держави і школи та виховання від Церкви. І саме цей закон почав з перших же днів вдаряти по осідках і праці Сестер. З їхніх рук влада перейняла дітей у захоронках та школах. Були намагання накинути Сестрам радянську шкільну програму, з атеїстичним духом навчання включно. Така спокуса без найменших вагань була рішуче і загально відкинута. З року в рік меншало число осідків, а Сестри опинялися без даху над головою, шукаючи притулку також у батьків, включаючись в іншу, парафіяльну працю.
8 грудня 1939 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У прийняли спільну постанову “Про кооперативні організіції західних областей УРСР”, де зокрема, зазначалось: “ Існуючі кооперативні центри в Західних областях УРСР: Центросоюз (український) його окружні союзи, відділи польського союзу кооперативів “Сполем”, союзи “Народна торгівля”, “Сільгосподар”, “Маслосоюз”, єврейський молочарсоюз і ревізійні союзи українських і російських кооперативів влити в систему Укоопспілки, з передачею торгово-технічних баз, грошових і матеріально-майнових цінностей …”. Саме ця постанова спричинила в місті голод, тому що місцева влада заблокувала завіз продуктів до магазинів, за винятком спеціальних магазинів, призначених для війська, комсомольців і родин виконавчої влади. Масово помирали з голоду люди, переважну більшість яких становили діти. Саме кс. А. Осіковіч був головним організатором комітету допомоги голодуючим, рятуючи багато людських душ. Фактів непоставок продуктів не заперечують самі офіційні письмові джерела центральної влади Радянської України цього періоду.
Так, 28 грудня 1940 р. РНК УРСР та ЦК КП(б)У змушені були ухвалити постанову “Про поліпшення державної й кооперативної торгівлі в західних областях УРСР”, де між іншим, було сказано: “ … відсутність належної уваги до торгівлі з боку облвиконкомів і обкомів КП(б)У західних областей призвела до того, що відкриття державних і кооперативних крамниць, їдалень та ресторанів затягнулося, завезення місцевих продовольчих товарів й сільськогосподарської продукції (борошно, крупа, м’ясо, жири, овочі) у міста Львів, Дрогобич, Борислав, Перемишль відбувається з перебоями … ”.
Також пройшли суттєві зміни стосовно реєстрації актів громадського стану (народження, шлюби, смерті). До цього часу ці записи проводилились у метричних книгах костела та церков міста. Розпорядженням нових властей в місті було утворено Бориславський міський ЗАГС (відділ записів актів громадського стану). У зв’язку з цим, із церков та костелів міста було вилучено всі метричні книги. Так, згідно опису-передачі метричних книг римо-католицької парафії м. Борислава довідуємося, що від пароха кс. А. Осіковіча 4 травня 1940 р. члени комісії: Романчук, Премловко та Тарнавський прийняли 21 книгу.
22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. А вже 1 липня 1941 р. у Борислав увійшли німецькі війська.
Під час німецької окупації священикам теж жилося не краще. Так, ксьондз костелу Св. Барбари А. Осіковіч у 1943 р. трагічно загинув у гітлерівському концентраційному таборі Майданек (Польща), він був заарештований за порятунок євреїв та їхніх дітей, котрим виписував фальшиві метрики, але, мабуть, не це було головною причиною арешту А. Осіковіча. Основна причина полягала в тому, що він переховував єврейські родини.
З метричної книги хрещення костела за 1940-1944 рр., яка зберігається в Бориславському міському РАГСі, довідуємося про часті записи хрещення дітей, які народилися декількома роками раніше, і з тих чи інших причин були хрещені у костелі. Серед записів знаходимо прізвища, мабуть, і єврейських сімей: Марії-Ядвіги Флюс, народженої 28.06.1938 р., а хрещеної 19.12.1942 р., батьки якої були Йозеф Флюс та Крістіна Шварцберг; Ренати-Галини Гофман, народженої 18.01.1939 р., а хрещеної 26.12.1942 р.; Гулельмуса Дангофера, батьки: Адольф Дангофер та Станіслава Ленар; Збігнєва Найдека, народжений 08.08.1940 р., а хрещений 2.05.1943 р., батько: Сімон Найдек; Георгія Ріппеля, народжений 28.12.1941 р., а хрещений 1942р., батько: Йозеф Ріппель; Ромуальди-Крістіни Вехер, народженої 31.08.1936 р., а хрещеної 7.10.1942 р.; Георгія Несснера, народжений 25.06.1939 р., а хрещений 8.10.1942 р.; Данути-Еви Габерман,народженої 19.03.1941р., а хрещеної 25.10.1942 р. та інші.
Останній запис кс. А. Осіковіча в метричних книгах знаходимо від 24 січня 1943 р. За законами військового часу він мав би бути розстріляний разом із євреями, але за судовим вироком був відправлений у концентраційний табір Майданек (м. Люблін, Польща), де 29.12.1943 р. помер від тифу.
Уже в наш час, одному з авторів цієї книги (Р. Тарнавському) довелось зустрітися з мешканцем Борислава, поляком за національністю, Станіславом Яйковським (уродженцем м. Кросно), який, як політичний в’язень, відбував ув’язнення разом із А. Осіковичем і був свідком його смерті. Доля Станіслава Яйковського – нелегка. Після Майданека, його перевели в концтабір Освєнцім, а потім у концтабір Бухенвальд, чудом залишився живим. Завжди з теплотою згадував ксьонза А. Осіковіча, його віру в справедливість та моральну підтримку. У 1995 р. єврейським народом кс. А. Осіковича, за рятування євреїв визнано Праведником Світу.
Після арешту кс. А. Осіковича, на парафії був кс. Станіслав Зьобро, але й він також трагічно загинув. Після нього, 1 липня 1943 р., адміністратором парафії було призначено кс. Тадеуша Лонцкого, який мешкав по вул. Мосціцького, 23. А в школах, в цей час, працювали два катехити: кс. Михайло Вавро та кс. Антоній Шиналь.
Під час Другої світової війни захоронка на Волянці, мабуть, відновила свою діяльність, але з церков та костелів міста Борислава та смт. Східниці було реквізовано та вивезено німцями 33 дзвони, що становило 6225 кг. кольорового металу, на суму 435750 карбованців за тодішнім курсом, (дані взяті з акту державної комісії). Однак декілька дзвонів, мабуть, було збережено.
Ще під час війни, на Тегеранській Конференції 28.11.-01.12.1943 р. та Кримській Конференції в м. Ялті 04.-11.02.1945 р. “Великою трійкою” було вирішено питання післявоєнних кордонів у Європі, в тому числі кордону між Польщею і УРСР, що мав проходити по річці Вепш. Отже можна сказати, що вже тоді було вирішено питання про переселення народів.
Кордон між Польщею та УРСР, встановлений 26 липня 1944 р., не влаштовував ані поляків, ані українців. Поляки втрачали надію на повернення Львова і Бориславського нафтового басейну, а українці – на приєднання споконвічних українських земель – Холмщини, Перемишильщини та Лемківщини до України.
9 вересня 1944 р. між маріонетковим комуністичним урядом УРСР та так званим Польським комітетом Національного визволення було підписано угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах. 13 жовтня 1944 р. у Москві відбулась зустріч, де обговорювалося питання кордонів між Польщею та УРСР по лінії Керзона. Тож обмін населенням між Польщею та УРСР влаштовував Москву і Варшаву, і як завжди, ніхто не брав до уваги українців. Переселення українців з їхніх етнічних територій, яке мало, за умовами угоди, носити виключно добровільний хараектер, проводилося, однак, найчастіше примусово, із застосуванням військової сили. Вже з 15 жовтня 1944 р. до 1 березня 1945 р. в Україну було переселено 81000 осіб.
У середині 1945 р. т. зв. добровільне переселення в Україну припинилося, не допомагали жодні форми адміністартивного тиску. У цій ситуації польський уряд вирішив скерувати на заселені українцями території три дивізії піхоти для проведення примусового виселення українців. Це дозволило виселити з вересня 1945 р. до липня 1946 р. ще понад 260000 українців. Усього від початку акції до СРСР було переселено, за даними польських джерел – 482661 особу, а за даними історика О. Субтельного –520000 осіб. Методи, які застосовували при виселенні армія та органи Міністерства громадської безпеки, своєю брутальністю часто перевищували застосовувані згодом також і в ході операції “Вісла” (примусове переселення тих українців, які залишилися на своїй землі, на західні і північні території Польщі, згідно прийнятого рішення на засіданні політбюро ППР від 28.03.1947 р.). З 23.04. до жовтня 1947 р. туди було силою депортовано близько 145000 осіб.
Внаслідок укладеня радянсько-польського договору 1945 р. та договору про польсько-радянський кордон від 16.08.1945 р. українські етнічні території були остаточно передані Польщі.
7 серпня 1944 р. у м. Борислав увійшли радянські війська, а вже 8 серпня в місті відновили роботу міськом Компартії України, трести “Укрнафтовидобуток”, “Укргаз”, “Укрозокерит”, та інші підприємства і радянські установи в тому числі з 7 серпня Бориславський військовий комісаріат. У місті також було відновлено роботу ЗАГСу (Бюро записів актів громадського стану), який тоді короткочасно знаходився разом із судом у дитячій захоронці на Волянці, нині вул. В. Великого, 24, а з 1945 р. по вул. Трускавецькій, 13. 9 вересня 1944 р. усі метричні книги з церков та костелів знову були передані міському ЗАГСу.
Після приходу нової влади, відбувається реєстрація усіх релігійних громад та їхніх споруд у м. Бориславі та селищі Східниця. Приблизно наприкінці квітня 1945 р. римо-католицька релігійна громада подає заяву на реєстрацію та передачу їй у безкоштовне і безтермінове користування споруд і костельного майна. 8 травня 1945 р. костельним комітетом було укладено договір, у трьох примірниках, з виконавчим комітетом Бориславської міської ради депутатів трудящих в особі уповноваженого представника Бориславської міськради Івана Алікіна та Євгенії Крилової, про те, що вони прийняли від виконкому Бориславської міськради ради депутатів трудящих у безтермінове та безкоштовне користування три муровані костели з майном на нижче зазначених умовах. До заяви, яку підписали 21 особа, та договору, також було окремо додано список інвентаря костела та список особового складу костельного комітету, за встановленою владою формою, де вказувалося прізвище, імя, рік народження, національність, громадянство, місце проживання, праці або посади та судимість. Це кс. Тадеуш Лонцкі, вул. Щорса,23; Петронеля Щепанська, 1900 р. н., учителька, вул. Буковінка,6; Кароліна Кренжалек, 1879 р. н., домогосподарка, вул. Мала,2; Кароліна Владика, 1888 р. н., домогосподарка, вул. Костюшки,135; Кароліна Бонар, 1886 р. н., домогосподарка, вул. Поперечна,8; Марія Глязер, Гелена Худзіньска, 1885 р.н., домогосподарка, вул. Поперечна,6; Малгожата Лежонь, 1877 р.н., домогосподарка, вул. Пушкіна, 30а; Марія Романюк, 1876 р.н., домогосподарка, вул. Поперечна, 32; Міхал Родзинкєвіч, 1897 р.н., електромонтер електростанції, вул. Червона,32а; Грондольскі Антоній, 1903 р.н., буровий майстер, вул. Червона, 32а; Марія Педри, 1891 р.н., домогосподарка, вул. Шумського, 29; Францішек Ролєвіч, 1871 р.н., сторож, вул. Дрогобицька,35; Аполінарій Брах, 1874 р.н., безробітний, вул. Дрогобицька,102; Леопольд Гушляк, 1883 р.н., господар, вул. Дрогобицька, 67; Ян Бартошек, 1891 р.н., працівник озокеритної шахти, вул. Дрогобицька,57; Блажій Андрищак, 1881 р.н., безробітний, вул. Дрогобицька,37; Хізеля Хлєбовська, 1907 р.н., працівниця “Укргаз”, вул. Джерельна,34; Антоні Маліновскі, 1880 р.н., працівник озокеритової шахти, вул. Красіньского,56а; Францішек Собол, 1878 р.н., працівник четвертого нафтопромислу, вул. Пастевна,9; Марія Трунквальд, 1882 р.н., домогосподарка, вул. Крива,12; Войтех Роєк, 1876 р.н., працівник восьмого нафтопромислу, вул. Комсомольська,11. Усі вони були польської національності та громадянства, не судимі.
Інвентар костела складався з 49 пунктів найменувань, загальною кількістю 246 предметів. Рада костела складалася з трьох чоловік: Аполінарія Браха, 1874 р. н., с. Мощениця, проживав по вул. Дрогобицька, 102; Антонія Маліновского, 1880 р. н., смт. Немирів, працівник “Укрозокериту”, прож. по вул. Красінского,56а; Войтеха Роєка, 1876 р. н., с. Пасєка, прац. “Укргазу”, прож. по вул. Комсомольська,11. Ревізійна комісія у складі: Леопольда Гушляка, 1883 р. н., м. Станіславів, прож. по вул. Дрогобицькій, 67; Гелени Худзінскої, 1885 р. н., Борислав, прож. по вул. Поперечна,6; Марії Педри, 1891 р. н., смт. Мостиська, прож. по вул. Шумського, 29.
У травні 1945 р. на кожного священослужителя в м. Бориславі на підставі актів автобіографій було заведено анкети, які зберігалися в міській раді. Це стосувалося також і членів церковної громади та ревізійних комісій.
З цих автобіографій, які були ними написані з 4 по 10 травня 1945 р. довідуємося, що кс. Тадеуш Лонцкі народився 5.01.1902 р. с. Добрків, Краківського повіту, закінчив духовну семінарію в Перемишлі. Душпастерював: у 1926-1929 рр. в с. Ясениці, 1929-1934 рр. в с. О […], 1934-1936 рр. в с. Буджеводі, 1936-1942 рр. с. Блізне, 1942-1943 рр. с. Вулька Пелькінська. З 1.07.1943 р. парох костела в м. Бориславі.
Ксьондз Михайло Вавро народився 18.09.1897 р. с. Радохінці, Мостиського повіту. Закінчив вищі духовні студії в Перемишлі. У 1923-29 рр. ксьондз парафіяльного костела у м. Самборі. У 1929 р. призначений катехитом народної школи м. Борислава. Проживав по вул. Тессари,6.
Ксьондз Антон Шиналь 14.03.1890 р. народження, с. Свєнцани, повіт Ясло, Краківського воєводства, закінчив гімназію в м. Ясло та факультет теології в Перемишлі в 1916 р. В 1916-1922 рр. ксьондз с. Красічена, у 1922-1930 рр. ксьондз-катехит в м. Риманові. Наприкінці 1930 р. призначений ксьондзом-катехитом у народну школу Борислава. Проживав по вул. Леваневського,16.
Друга світова війна і розподіл земель між країнами після її закінчення, розділили державним кордоном славні греко-католицькі єпископські міста Перемишль, який увійшов до складу Польської Народної Республіки, і Самбір, який став містом УРСР у складі СРСР.
З 1944 р., після встановлення радянської влади в Україні, органи НКВД продовжили арешти і переслідування священиків. Після смерті Митрополита А. Шептицького (1.11.1944 р.) за ініціативою радянських органів держбезпеки та особисто Й. Сталіна розпочалась ліквідація УГКЦ, як незалежного від радянських органів влади національного інституту та єдиної ланки зв’язку українців із Заходом. Радянські ЗМІ розгорнули широку кампанію звинувачень Церкви у колабораціонізмі з німецькими нацистами та підтримці українського руху Опору (УПА).
Ще перед своєю смертю Митрополит Андрей Шептицький передбачив подальшу долю УГКЦ. Із інтерв’ю о. Йосифа Кладочного про останні хвилини земного життя Митрополита Андрея Шептицького довідуємося: “Митрополит лежав спокійно зі замкнутими очима та віддихав тяжко, як перед тим. Відтак почав знову молитися. Відчинив очі та почав до нас усіх говорити: “Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держіться, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий. Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давньої, та буде обіймати цілий наш нарід. Україна, – продовжував дальше говорити Митрополит, – двигнеться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єдиненою, величною, яка буде дорівнювати іншим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися над нашим бідним замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка Божа тривала вічно”.
На початку 1945 р. більшовики вирішили знищити Греко-католицьку Церкву силою, бо ні переслідування священиків та вірних, ні посилений терор і масові ув’язнення не давали бажаного успіху. 11 квітня 1945 р. відділи військ НКВС оточили собор Св. Юра у Львові і заарештували усіх ієрархів Церкви, серед них: Митрополита Йосифа Сліпого, Преосвященнішого Кир Йосафата Коциловського, Єпископа Перемисько-Самбірсько-Сяноцького та його помічника Преосвященнішого Кир Григорія Лакоту, які були ув’язнені польською поліцією і передані до рук КДБ, єпископів Н. Будку і М. Чарнецького (в червні 1946 р. були засуджені до тривалих термінів ув’язнення), а також прелатів О. Ковалевського і Л. Куницького та багатьох інших священиків. Їм було заявлено, що УГКЦ ліквідована. Цього ж дня співробітники органів держбезпеки заарештували у Станіславові єпископів Г. Хомишина та І. Латишевського. У 1945-46 рр. усе вище духовенство УГКЦ разом із урядовцями курії, викладачами теології та філософії богословських академій і семінарій, ченцями (всього бл. 1000 осіб) було заарештовано і вивезено на Схід.
Преосвященніший Йосафат Коциловський відійшов у вічність 17 листопада 1947 р., будучи в’язнем радянської влади, а Преосвященніший Григорій Лакота упокоївся у Господі 1950 р., під час заслання.
Таким чином, не лише єпископський престіл Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької Єпархії залишився без свого Владики, але й уся Греко-католицька Церква була позбавлена свого первосвятителя та своїх архипастирів.
Шляхом репресій радянські власті намагалися змусити ієрархію УГКЦ погодитись на об’єднання з Російською Православною Церквою. Однак жоден із заарештованих єпископів не зрікся єдності з Римом. А без ієрархії Церква існувати довго не може. В цих умовах радянські спецслужби розробили план проведення “Собору Української Греко-католицької Церкви”. В травні 1945 р. у радянській пресі була опублікована відозва “Ініціативного комітету воз’єднання Греко-католицької Церкви з Православною”, яку підписали священики Г. Костельник, М. Мельник і А. Пельвецький. “Ініціативна група” на чолі з о. Гавриїлом Костельником була створена радянськими органами держбезпеки, і була визнана “єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ”. Діяльність “ініціативників” повністю направлялась і контролювалась радянськими партійними органами та КДБ.
Отож, заарештувавши наших владик, членів єпархіяльних капітул та інших впливових священиків, більшовики насильно зігнали до Львова біля сотні стероризованих священиків та приблизно стільки ж начебто вірних, але попередня підготовча пропаганда й акція тривала майже 10 місяців, до березня 1946 р., а це був саме ювілейний рік 350-ліття Берестейської Унії. До Львова скликано схильних і підібраних делегатів, які мали провести ці “соборні” діяння, за участю таємно висвячених у Києві двох єпископів – М. Мельника і Г. Пельвецького.
Трагічна драма знущань та наруги над УГКЦ, її священиками, храмами та вірними не завершилася у 1946 р. на так званому “Львівському соборі”, Церква жила і діяла у підпіллі довгі роки. Її не знищили.
Про злочинну підготовку т. зв. “Львівського собору” так писав Г. Рожков у статті “Это мы, господи!” (журнал “Огонек”, №38, 1989): “ …В феврале 1945 года Хрущев сообщил генералу Савченко (наркому НКГБ УССР), что Сталин лично принял решение о скорейшей ликвидации украинской греко-католической церкви… Отбором делегатов на собор, их доставкой во Львов и регистрацией ведал полковник госбезопасности Богданов… Выступали делегаты вымученно, спотыкались на трудно выговариваемых формулировках из тогдашнего политического лексикона, от бумажки не отрывались… Тексты для выступлений им готовил Никита Павлосюк, секретарь собора”.
А вже 28 травня 1945 р. московський патріарх Алєксій дав на те своє благословення.
Після такої підготовки вже можна було скликати “собор”, який мав вирішити долю Греко-католицької Церкви.
8-10 березня 1946 р. у Львові було скликано псевдосинод УГКЦ. Шляхом залякувань, часто й відвертого терору та знищення особливо непоступливих священиків було сформовано групу учасників собору, яка складалася з 216 священослужителів і 19 мирян (у Галичині тоді служило 1270 священиків). У списках присутніх було виявлено осіб, яких уже не було серед живих. Офіційно ініціатором “собору” був о. Гавриїл Костельник, а насправді, безпосередньо керували тією “виставою” партпрацівники з Москви і Києва, послані Сталіним і Алєксієм.
Незважаючи на абсолютну неканонічність (повна відсутність канонічних єпископів УГКЦ), собор на зібранні проголосив ухвалу, яка мала 4 пункти:
1. Анулювати постанови Берестейської Унії з 1596 року;
2. Відірватися від римської (папської) Церкви;
3. Повернутися до прадідівської православної віри;
4. Возз’єднатися з руською Церквою Московського патріархату в СРСР.
28 серпня 1949 р. на регіональному релігійному з’їзді у Мукачеві таким самим чином було проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування Греко-Католицької Церкви на Закарпатті Московському партріархові.
На Заході Львівський собор було визнано неканонічним, а ліквідація УГКЦ проголошувалась незаконною (папська енцикліка “Східні Церкви” від 15.12.1958 р.). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав УГКЦ скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько 1000 греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано. І лише незначна частина священослужителів, не витримавши психологічного і фізичного тиску, формально перейшла до православ’я. Більше 200 священиків взялися творити структуру УГКЦ у підпіллі. В 1956 р. єпископ Микола Чарнецький дозволив священикам, що перейшли у православ’я, таємно повертатись до УГКЦ через накладання єпітимії. Понад 40 років священослужителі та вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї Церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади. В 1972 р. проголошена “Львівським собором” ліквідація УГКЦ була ратифікована помісним собором РПЦ.
Ще до війни в Галичині було 2950 греко-католицьких священиків, а згодом 300 з них покинули СРСР. На той час, на території теперішньої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, тобто у шести адміністративних районах душпастирював 241 священик, з яких 57 було арештовано, 24 виїхали, 25 не перейшли в лоно РПЦ, померли в ті роки 22. (Це без точних даних про отців-сотрудників та отців-катехитів). Було 503 парохіяльні храми, 3 монастирські храми, 259 плебаній і тисячі гектарів землі, сіножатей, лісів та неуживаних угідь.
Після т. зв. “Львівського собору”, греко-католицьких священиків, які не хотіли перейти на православ’я, було арештовано, частину вбито, а частину вислано у Сибір, де більшість із них там і померли. Серед них були і священики з Борислава.
З Потоку та Мразниці:
1. о. Нестор Яців, 1895 р.н., колишній офіцер, поручник УГА, член УВО, 1934 р. прийняв свячення, целібат, у 1934-44 рр. був парохом у Бориславі, 1944 р. арештований і вивезений у Сибір, де і загинув;
2. ієромонах о. Віталій Байрак, якого 17 вересня 1945 р. було арештовано, а 16 травня 1946 р. вбито у Дрогобицькій в’язниці. У м. Львові 27 червня 2001 р. його, як мученика за віру, Папа Римський Іван Павло II проголосив Святим;
3. о. Теодор Давидюк, швагер Степана Бандери, був арештований у березні 1946 р. та вивезений у Сибір.
З Тустанович о. Микола Сенів, син Василя, 21.04.1910 р. н., 1935 р. прийняв свячення, целібат, служив у с. Лука Самбірського р-ну, 1945 р. був арештований і засуджений на 10 років заслання у м. Караганда (Казахстан). Після заслання поїхав до виселеної родини у м. Губаха (Росія), де працював столяром. Через деякий час приїхав додому у Борислав, де проживав до отанніх своїх днів по сучасній вул. Полуботка,6. Помер 22.05.1995 р.
Зі Стебника о. Петро Мекелита, 13.06.1868 р. н., 03.12.1894 р. прийняв свячення, з 1942 р. вдівець, у 1919-45 рр. парох у с. Стебник, у 1924-45 рр. Бориславський декан. 1945 р. був арештований і ув’язнений у Дрогобицькій в’язниці. 30.08.1947 р. помер у Львівській в’язниці (шпиталі).
Зі Східниці о. Володимир Марущак, 1888 р. н., 1913 р. прийняв свячення, з 1918 р. вдівець, у 1920-21 рр. був адміністратором, а в 1921-48 рр. парох у Східниці. У 1948 р. був арештований і вивезений у Сибір, де й загинув.
Ще з 1930-х рр. у Борислав до своєї сестри Катерини Гери часто приїзджав о. Степан Білий, 1899 р. н., 1926 р. прийняв свячення, вдівець, служив у 1920-х рр. на парафії с. Поляни, у 1930-х рр. на парафії с. Милкове та сотрудником на парафії с. Плоске Жукотинського деканату. Сестра Катерина проживала по вул. Зелена,31 і нераз о. С. Білий під час відвідин сестри відправляв Св. Літургії у греко-католицькій каплиці української захоронки на Волянці. Літом 1946 р. служивши на плебанії с. Княжолука отець-декан С. Білий був розстріляний невідомими особами. Його тіло сестра Катерина забрала до Борислава, де був похований на цвинтарі біля церкви Св. Миколая у Тустановичах. Збереглася фотографія похоронної процесії о. С. Білого. На ній бачимо близько 70-ти осіб учасників похорону та двох священників, один із них о. Володимир Іванчук, який згодом за це був змушений залишити парафію у Бориславі – Тустановичі-Волянка.
Львівський псевдособор утворив нову Самбірсько-Дрогобицьку Єпархію Російської Православної Церкви, яку очолив колишній член Капітули Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької Єпархії о. доктор Михайло Мельник. Його було висвячено архиєреями Московської Церкви на чолі з Блаженнішим Іоаном, Митрополитом Київським і Галицьким, Екзархом всієї України, 25 лютого 1946 р. у Воздвиженській малій церкві Києво-Печерської Лаври.
Катедральним храмом було визначено храм Пресвятої Трійці м. Дрогобича, а приміщенням єпархіяльного управління стала, прилегла до нього, колишня школа.
Преосвященніший Михайло Мельник помер при загадкових обставинах під час поїздки до Києва 9 жовтня 1955 р. і похоронений на місцевому цвинтарі Дрогобича по вул. Трускавецькій. Після нього деякий час обов”язки Владики Самбірсько-Дрогобицької Єпархії РПЦ виконував Преосвященніший Антоній, Єпископ Івано-Франківський, наступником якого став Преосвященніший Владика Григорій Закаляк, котрий очолював Єпархію до часу ліквідації Самбірсько-Дрогобицької Єпархії РПЦ у 1961 р. Після цього Преосвященніший Григорій був Єпископом РПЦ на Закарпатті, де й спочив у Бозі. Таким чином, територію, яку обіймала нез”єдинена Самбірсько-Дрогобицька Єпархія, було прилучено під юрисдикцію Високопреосвященнішого Миколая Юрика, Митрополита Львівського та Тернопільського РПЦ. Його наступниками були Митрополит Никодим Руснак, Владика Іриней Середній, Владика Андрій Горак.
Але в той час, на теренах нинішньої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, як і по цілій тодішній Радянській Україні, а то і далеко за її межами, діяла підпільна Греко-Католицька Церква. Тому силою факту, терени колишньої Перемисько-Самбірсько-Сяноцької Єпархії, які залишилися українськими, входили під юрисдикцію Митрополита Галицького Йосипа Сліпого, а після його звільнення із концтаборів та переїзду на вимогу Папи Івана ХХІІІ до Риму, його місцеблюстителів. Ними були Високопреосвященніший Митрополит Василь Всеволод Величковський, якого Блаженніший Йосип Сліпий хіротонізував на єпископа в 1963 р. у стінах готелю м. Москви, і який виконував обов”язки місцеблюстителя /з моменту єпископської хіротонії аж до 1972 р./ та Високопреосвященніший Митрополит Володимир Стернюк, якого хіротонізував Митрополит Величковський на одній із львівських квартир у липні 1964 р., він також /з 1972-1991р. був місцеблюстителем до часу повернення на свій престіл Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського/.
Після 1946 р., ще довгі десятиліття, радянська влада дискредитувала та переслідувала Католицьку Церкву та її настоятелів. Про це також може свідчити таємний документ, виданий 13 листопада 1979 р. В документі, підписаному дев’ятьма керівниками ЦК КПРС – Сусловим, Кириленком, Черненком, Капітоновим, Долгих, Зим’яніним, Русаковим та Горбачовим, – перед радянським МЗС і КГБ було поставлено завдання зібрання і публікації матеріалів, спрямованих на дискредитацію діяльності Ватикану, що представляла, на їх думку, загрозу для СРСР. Серед іншого ЦК доручив КГБ розглянути “крайні заходи” стосовно Папи Івана Павла ІІ.
Більшість церков в Україні було перетворено на російські православні, інші були закриті, частина з них було зруйновано, інші перетворено на склади, магазини, клуби, школи, музеї і т. д.
Наприкінці 1940-х р. відбувається закриття не тільки греко-католицьких церков, а й римо-католицьких костелів. Костели на Мразниці та в Губичах було закрито повністю, а костел на Волянці передано у користування РПЦ, який діяв до закриття у 1963 році.
Однією з об’єктивних причин закриття костелів було переселення поляків з Борислава до Польщі, а українського населення з етнічних українських земель, які залишилися у складі Польщі в Україну, а згодом зокрема, і в Борислав.
Із деканального звіту від 6 квітня 1945 р. відомо, що у березні 1943 р. у Бориславі нараховувалось 13111 поляк, а весною 1945 р. на виїзд до Польщі чекало 9340 осіб. Хоча частина польського населення Борислава почала виїзджати ще в 1944 р., однак, більшість бориславських римо-католицьких парафіян виїхала до Польщі у 1945-1946 рр. Більше 7000 з них оселилися у м. Валбжиху, з яких понад 2000 належали у 1947 р. до парафії Св. Барбари в цьому ж місті.
Весною 1946 р., під тиском радянської влади, як звичайне польське населення, так і ксьондзи повинні були виїхати з України. Стосовно вивозу частини рухомого майна з трьох костелів м. Борислава, римо-католицька громада звернулася із заявою до Українського Евакуаційного Комітету для польського населення у м. Дрогобичі про надання дозволу на вивіз та реєстрацію цього майна. У заяві вказувався перелік майна для вивезеня, її підписали: Антоній Маліновскі, Антоній Гридольський, Кароліна Владика, Леопольд Гушляк та Марія Романюк.
4 квітня 1946 р. в м. Бориславі представниками: Дрогобицького Райуповноваженого Уряду УРСР з евакуації польського населення Красовським Б. Н. та Райуповноваженого Польського Уряду Голембйовським у присутності кс. Т. Лонцкого та членів церковної ради трьох костелів м. Борислава: Ванди Шатравської, Іоанни Островської та Анни Матковської, було складено два акти в 4-х примірниках, один із переліком майна для вивезення, інший - із переліком майна, яке залишалося у костелах м. Борислава. Згідно цих актів, з усіх костелів було вивезено 30 найменувань предметів, загальною кількістю 283 шт., а залишалося 46 найменувань предметів, загальною кількістю 181 шт. В тому числі з парафіяльного костела Св. Барбари було вивезено 28 найменувань предметів, загальною кількістю 174 шт.
Тож у 1946 р. кс. Тадеуш Лонцкі останнім транспортом виїхав до Польщі і забрав із собою більшість рухомого майна з трьох костелів, а дещо, що не можна було вивезти, було спалено. Вивезене рухоме обладнання з бориславських костелів разом із кс. Т. Лонцкім прибуло на Шльонск і було розміщено на плебанії в м. Клодску та в м. Вроцлаві на парафії Псє Полє та у монастирі СС. Альбертинок по вул. Сербській. У 1966 р. на прохання Перемиської Єпископської курії ці предмети було надіслано до Перемишля. Пізніше їх було розділено між парафіями Перемиської дієцезії. До Торек потрапили ікони Ченстоховської Божої Матері та Св. Станіслава Костки, а до Тиляви монстрація, яка зберігається там донині. В Архіві Перемиської Митрополії знаходиться декілька неповних метричних книг з 1805-1946 рр. Ксьондз Т. Лонцкі спочатку проживав у Сьвідніци, як катехит, а пізніше був на парафіях у Бистриці Верхній та Гавожицях.
До початку 90-х років у Бориславі не діяв жоден римо-католицький костел, а римо-католики, які залишилися, відзначали свої свята в родинному колі та у Дрогобицькому костелі аж до його закриття 29 червня 1949 р. Тоді ж свої духовні потреби вони задовільняли у костелах м. Стрия та м. Самбора, які підпорядковувалися костельній владі в м. Ризі, столиці Литви, звідки прибували ксьондзи, а також у підпіллі аж до офіційної передачі їм Дрогобицького костела 14 грудня 1989 р.
В цей же час, навесні 1946 р., після переселення поляків в Польщі, у Бориславі потрібні були робітники та спеціалісти для нафтопромислів міста. Ще в 1945-1946 рр. майже усі українці (лемки) з Польщі були переселені у Східні та Південні області УРСР. Навесні 1946 р. у м. Борислав на нафтопромисли як спеціалісти та робітники прибули перші українці (лемки) зі Східних областей УРСР. Серед них були: Леон Желем, Гнат Желем, Роман Смакула (усі родом з с. Мацина Велика) та Оліяр (родом з Кроснівського повіту). Згодом, Леон Желем поїхав до Москви і випросив згоду на повернення своїх односельців до Борислава, аргументуючи тим, що лемки з Мацини Великої є давніми нафтовиками, яких саме у Бориславі дуже бракувало. Після цього на підставі наказу з Москви у Лисичанський район Ворошиловоградської області (нині Луганська обл.) до переселенців українців (лемків) прибув делегат із Борислава, щоб супроводжувати їх при перевезенні до м. Борислава. Так, ешалонами, у травні 1946 р. у Борислав прибули цілі сім’ї українців, жителів із колишніх лемківських сіл: Мацина Велика, Вапенне та ін., із своїм незначним майном, яке встигли забрати з собою під час евакуації з Лемківщини. Їх оселили у колишніх будинках польського населення міста Борислава, і, згодом, всі вони почали працювати на підприємствах нафтової промисловості Борислава.
Так, як усі вони були віруючими і переважна більшість греко-католики, то вони також разом із місцевим населенням хотіли задовільняти свої духовні потреби. Однак, Греко-Католицька Церква в Україні була неканонічно юридично заборонена, то вони всі стали православними, але ще довгий час вони та їх нащадки були в душі вірні своїй Церкві, що простежувалося у церковних обрядах, вихованні дітей, а найбільше це проявилося наприкінці 1980-х рр., під час відродження Греко-Католицької Церкви.
Згуртувавшись у релігійну громаду, вони вимагали церкви, хоча б православної для задоволення своїх духовних потреб.
У 1946 р., тодішня міська влада запросила до себе 5 чоловік із церковного комітету з побудови нової церкви на Волянці і запропонувала їм спільно з переселенцями (лемками), які прибули в Борислав, задовільняти свої релігійні потреби у колишньому костелі Св. Барбари.
Влітку 1946 р., міська влада отримала заяву священика о. Володимира Іванчука, який правив у церкві в Тустановичах, та церковної громади в кількості 22 осіб, з проханням передачі їм римо-католицького костела по вул. Щорса (нині вул. В. Великого) під православну церкву. Про це довідуємося з протоколу № 23 засідання виконавчого комітету Бориславської міської Ради депутатів трудящих від 20 серпня 1946 р., у якому виконком постановляє:
1. Оскільки костел, який знаходиться по вул. Щорса знаходиться в центрі, а польське населення виїхало, на їх місце прибули українці – переселенці до 3000 осіб віруючих, передати костел під православну церкву.
2 Віруючим полякам надати костел по вул. Дрогобицькій у зв”язку з незначною кількістю польського населення, тобто до 100 осіб, що цілком задовольнить їх релігійні потреби.
Із автобіографії о. Володимира Іванчука, написаної 10 травня 1945 р. довідуємося, що о. В. Іванчук, син Івана, народився 06.12.1908 р. в м. Трускавці у родині робітників. Після закінчення народної школи, навчався в Стрийскій гімназії. Після закінчення гімназії, навчався в Львівській Богословській академії. В 1932 р. прийняв свячення. Завідатель парохій в Сущиці-Риковій, Стрільбичах, Стороні. З початку 1945 р. призначений завідателем парохії у Тустановичах. Дружина Павлина з дому Яворська, 1912 р. н. Син Юрій, 1933 р. н. Проживав по тодішній вул. Коцюбинського,92.
З постанови виконкому Бориславської міської Ради депутатів трудящих, протокол № 39 від 10 грудня 1946 р., довідуємося про закріплення житлового будинку № 25 по вул. Щорса, та земельну площу за релігійною громадою православної церкви, які раніше належали релігійній громаді польського костелу. Але в частині цього будинку (колишня римо-католицька плебанія) проживала сім’я військового.
В цей час до складу ради церковного комітету входили: голова - Микола Маців, члени: - Іван Партика, Петро Тустановський, Михайло Попель, Кароліна Варицька, Марія Янушевич та Марія Білинська, а в першій половині 1947 р. до складу комітету також увійшов Іван Головка.
Після передання православній громаді колишнього римо-католицького костела Св. Барбари під церкву, його було перейменовано на храм Непорочне зачаття Св. Анни.
Костел на Мразниці було закрито. У ньому влаштували склад. А 20 серпня 1991 р. цю будівлю було передано Українській Православній Церкві Московського Патріархату під храм Покрови Святої Богородиці. Губицький костел, також закрили, ключі від костела довший час знаходились у Іоанни Островської. В цьому костелі влаштували склад солі, де згодом, через значні пошкодження, його розібрали за одну ніч силами військовослужбовців наприкінці 1960-х рр.
18 травня 1947 р. у церкві Св. Анни на Волянці святкова подія. У цей день у Борислав приїхав єпископ Михайло Мельник разом з о. Михайлом Веселовським із Дрогобича. На подвір”я храму, за воротами, з привітальним словом від громади виступила Стефа Хархан та Яворський і вручили єпископу Михайлу Мельнику макет нафтової вежі, виготовлений з нержавіючої сталі Михайлом Михацем і Антоном Коблем.
Від дітей цієї громади з квітами та привітальним словом виступила Віра Когут зі словами:
“Невимовна радість душу огортає,
навіть малої дитиноньки не минає,
днесь Владико в церкві ми своїй вітаєм,
і всі разом Бога прославляєм …”.
Виступ, який розпочинався цими словами, підготувала Сестра Служебниця Пелагія з колишньої української Захоронки на Волянці. Збереглась фотографія цього привітання на якій бачимо єпископа М. Мельника, а поруч з В. Когут сестру Пелагію, дівчинку Любомиру Сип”як та інших присутніх парафіян. На урочистій відправі в храмі були присутні: старший по Бориславу о. Володимир Іванчук, з Потоку о. Любомир Миссик, а також з Трускавця о. Михайло Цолта, з Стебника о. Йосип Маринович, з с. Улично о. Данило Бодревич, з Орова о. Ілля Ісайчук, з Модрич о. Олександр Шургат. Зібрались також близько 3000 чоловік віруючих.
Із секретної доповідної записки, секретаря Бориславського міськвиконкому Ткаченка, тодішньому першому секретареві Бориславського міському партії Даниленко та уповноваженому в справах релігії Дрогобицької області Шерстюку довідуємося, що приїзд єпископа був для місцевих органів влади несподіванкою. Для ознайомлення зі станом справ були задіяні відповідні особи. Начальник міського МДБ Зубаков дав розпорядження про перевірку документів у священослужителів секретарю Бориславського міськвиконкому Ткаченку, що було ним виконано. З цієї ж доповідної записки також відомо, що безпосередню, таємну участь у цьому приймали: начальник міського відділу МДБ Зубаков, співробітник цього ж відділу Маслов, а також інструктор МК КП/б/У Федорюк. В цій доповідній записці Ткаченком ретельно описано урочисті події в храмі Св. Анни протягом цілого дня перебування єпископа в Бориславі. Серед ряду фактів вказується сума зібраних грошей – 4700 карбованців. Також наводяться неправдиві перекручення, зфальшовані виступи єпископа М. Мельника та о. М. Веселовського до віруючих. За вказівкою Зубакова були спроби відкликати єпископа та всіх священників до приміщення міської ради. Але це їм не вдалося.
Через два дні, після цієї події, о. В. Іванчука було викликано в Бориславську міську раду для пояснення виголошених виступів та не повідомлення місцевих органів влади про проведення цієї події. Зі слів о. В. Іванчука стало відомо, що ніяких антидержаних витступів не проголошувалось, а запрошення на святкування було надруковано Бориславською друкарнею і було доручено розповсюдити та повідомити церковному старості Маціву.
Також у доповідній записці Ткаченко вказує, що єпископ М. Мельник фотографуфався з дітьми та громадою. До наших днів збереглися декілька цих фотографій. Доречно вказати, що в тексті цієї записки у частині речення, що стосується фотографування з громадою, закреслено частину інформації, а на збережених цих чотирьох фотографіях з громадою лице однієї особи також затушовано, що дає підстави стверджувати, що цією особою є сам секретар Бориславського міськвиконкому Ткаченко.
Пізніше, в жовтні 1955 р., єпископ Михайло Мельник загадково в жовтні 1955 р. помирає, а з ним і його канцлер Куновський. Адже, дрогобицький єпископ Михайло Мельник був одним з ініціаторів проведення “Львівського Собору” 1946 р., керівництвом і наглядом МДБ. До ініціаторів також входив доктор о. Гавриїл Костельник, якого було вбито начебто бандерівцями, як і письменника Ярослава Галана. Адже, тиск і шантаж на о. Г. Костельника НКВС робило відразу ж після приходу в 1939 р. радянської влади. Тоді ж було арештовано його семирічного сина, який з початком війни пропав безвісти. По спогадах очевидців, Владика Михайло, не вимагав ніяких присяг від священиків, щодо переходу у нову віру. Він духом був греко-католиком і знав, що багато священиків лише умовно перейшли у російське православ’я.
У церкві Св. Анни на Волянці, та в Тустановичах о. Володимир Іванчук душпастерював до жовтня 1947 р. Бо за те, що у 1946 р. брав участь у похованні в Бориславі розстріляного о. Степана Білого був змушений покинути парафію у Бориславі. Виїхав у Івано-Франківську область. Через деякий час повернувся на парафію у Стебник, де і помер у церкві на початку 1970-х рр.
У жовтні 1947 р. у Борислав на парафію Тустановичі-Волянка був призначений о. Яків Турянський. Проживав на плебанії у Тустановичах. З автобіографії написаної 3.06.1948 р., та із заповненої анкети 22.11.1946 р., особового листка обліку кадрів 3.05.1948 р. і спогадів внучки Орисі Добош довідуємося, що о. Я. Турянський, син Лукаша, народився 14.10.1895 р. в с. Кавсько, Мединицького району, колишньої Дрогобицької області. Походив із робітничо-селянської родини. Батько був шевцем. В сім’ї було семеро дітей, яка мала у своєму користуванні господарство і 2,5 га землі. Закінчивши стрийську гімназію, після служби у війську 1916-1918 рр., навчається у Віденському університеті та на теологічному факультеті в Перемишлі. Прийняв свячення у 1925 р. У 1925-1927 рр. сотрудник на парохії Черхави-Лопушна-Лукавиці, Самбірського повіту, 1927-1929 рр. адміністратор парохії с. Мшанець-Плоске, Турківського повіту, 1929-1931 рр. самостійний сотрудник с. Корналовичі, 1931-39 рр. парох с. Лімна, був деканом Жукотинського деканату, 1939-1947 рр. адміністратор парохії с. Пруси-Новошичі, Дублянського р-ну, Самбірського повіту. У 1930-х рр. о. Я. Турянський брав активну участь у громадському житті Турківщини. У тому числі в Українському національно-демократичному об’єднанні та Організації Українських Націоналістів. У перші дні Другої Світової війни поляки заарештували багатьох активних діячів українських політичних партій та організацій. Серед них був і о. Я. Турянський. Усіх було вивезено у Березу Картузьку. Був одружений з Елеонорою Татомир (12.07.1905-09.06.1942), дочкою священика. Діти: син Євген 1926 р. н. проживає у м. Детройт (США), дочка Софія (24.01.1928-14.11.1999) та Ірина 18.05.1934 р. н., нині проживає в Івано-Франківську.
Після призначення о. Я. Турянського у Борислав, він душпастирює у Тустановичах і на Волянці. За його пропозицією відбувся перевибір членів церковного комітету. Туди увійшли: Микола Маців, Іван Головко, Петро Тустановський, Михайло Бац, Марія Білинська, Кароліна Варицька та переселенці з Польщі: Іван Бурик, Іван Галюлько, Михайло Круць, Іван Гура.
17 жовтня 1947 р. було складенио акт-список церковного майна на Волянці, яке прийняв о. Яків Турянський. Цей список було направлено 21 жовтня 1947 р. у Бориславський міськвиконком. Він складався із 63 найменувань предметів загальною кількістю 189 штук.
1 лютого 1948 р. у церкві Св. Анни відбулися загальні збори громади, на яких було обрано новий склад церковного комітету. Голова комітету - о. Яків Турянський; заступник голови - Михайло Петрів, 1910 р.н., робітник; секретар - Іван Люклинський, 1914 р.н., електрик; члени: Євгенія Гринцишин, 1895 р.н., домогосподарка, переселена; Анна Грядовичева, 1891 р.н., домогосподарка; Юлія Глинська, 1895 р.н, домогосподарка, Оксана Островська, 1907 р.н., робітниця; Павліна Балик, 1898 р.н., домогосподарка, переселена. Ревізійна комісія: голова - Микола Макар, 1895 р.н., водій; секретар - Марія Білинська, 1899 р.н., домогосподарка; член - Іван Галюлько, 1892 р.н., бурильник. Церковні провізори: касир - Михайло Попель, 1892 р.н., робітник; члени: - Петро Тустановський, 1878 р.н., господар; Іван Гура, 1910 р.н., робітник, переселенець; Михайло Круць, 1910 р.н., робітник, переселенець. На зборах також були прсутні члени громади: Роман Іванчук, 1895 р.н., Анастасія Телявська, 1922 р.н., Павліна Салевич, 1886 р.н., Броніслава Чернецька, 1886 р.н., Осип Березницький, 1893 р.н., Теофіль Чернецький, 1877 р.н., Микола Петруняк, 1910 р.н., Ольга Петруняк, 1915 р.н., Сергій Хахлов, 1903 р.н., росіянин, Євстахій Струк, 1917 р.н., Євстахія Петрів, 1905 р.н., Степан Вінтоняк, 1924 р.н., Меланія Набеньчук, 1911 р.н., Василь Дуб, 1920 р.н.,Ст. Петрова, 1905 р.н., Ан. Марцен, 1895 р.н., Садова, 1903 р.н., Марцінішко, 1930 р.н., Винарчик, 1904 р.н., Іван Бурик, Петро Круць, Михайло Бац, та інші. Того ж дня до Бориславського місьвиконкому ними була направлена заява, протокол зборів та список церковного комітету громади для реєстрації.
Частина парафіян Волянки була не згідна з о. Я. Турянським, щодо проведення виборів нового церковного комітету, тому вони, у березні 1948 р., звернулися із заявою до міської влади про вирішення цього складного питання шляхом нових виборів, мотивуючи це тим, що вони зверталися з протестом до єпископа Михайла Мельника 17 лютого 1948 р., але це не дало ніякого результату, вибори не відбулися. В заяві частина парафіян просила міську владу про переведення о.Я. Турянського на іншу парафію, а адмініструвати на Волянці запропонували о. Любомиру Мисику з Потоку, а в Тустановичах о. Михайлу Цолті з Трускавця. Вручити заяву єпископові Михайлу Мельнику ця частина парафіян доручила шести особам – Михайлові Бацу, Антону Кошовому, Миколі Когуту, Анні Кобель, Марії Янушевич та Катерині Гері. А заяву до міської ради підписало 206 осіб.
1 і 2 травня 1948 р. державні травневі свята збіглися з християнськими Пасхальними святами. Це призвело до того, що Першотравневі демострації тудящих Борислава та Східниці брало участь мало жителій. Тож священики змушені були писати власноручні пояснення-виправдування на ім’я секретаря міської ради Михайла Журавчака.
Збереглась фотографія дітей, після першого причастя, біля церкви Св. Анни влітку 1948 р. Серед дітей бачимо Володимира Бориславського, Богдана, Ірину та Романа Верединів, Ірину Іванчук та ін. Серед них у центрі - о. Яків Турянський, а збоку Сестра Служебниця Пелагія Куцина з колишньої дитячої захоронки на Волянці, в цей час вона проживала у будинку по сучасній вул. В. Великого, 66, а з приходом радянської влади проживала у будинку по вул. Щорса, 25а (суч. вул. В. Великого, 49). Вона виготовляла для дітей різні гарні віночки з квітів, це частково і був її заробіток на прожиття. Приватно навчала дітей катехизму. А ще дві Сестри Служебниці проживали в Тустановичах по сучасній вул. Озерній, 23, у приватному будинку Деляви, який він передав у спадок Ковальській, а вона цей будинок віддала Сестрам Служебницям, які там проживали до смерті.
15 червня 1953 р. у Дрогобицькому обласному відділі комунального господарства (міжміське бюро технічної інвентаризації) було зареєстровано генеральний план церкви і земельної ділянки церковного комітету по вул. Щорса між земельними ділянками будинків № 23 і № 25, загальною площею 215 м. кв., на підставі рішення Бориславського виконкому від 28 квітня 1953 р.
На парафії о. Яків Турянський перебуває до лютого 1957 р. Із спогадів О. Добош та мешканців міста довідуємося, що в цей час хтось із мешканців доповів органам держбезпеки про те, що нібито о. Я. Турянський читає націоналістичну та католицьку літературу і переховує на піддашші церкви Св. Анни. Через це о. Я. Турянського було переведено з Борислава на парафію в іншу область. Однак на піддашші церкви, можливо, справді знаходилась католицька релігійна література, яка була там захована і залишена римо-католицькою громадою, від знищення радянською владою, під час виїзду поляків з Борислава. Адже, на початку 1980-х рр., там на піддашші дійсно було знайдено багато документів колишньої римо-католицької канцелярії м. Борислава.
Відомо також, що о. Я. Турянський ще з 1940-их рр. підпільно надсилав посилки греко-католицьким священикам які були на засланні в Сибіру. Тож він був постійно під наглядом радянських спецслужб. Після цього, він душпастирював у селах Войнилові та Креховичі до початку 1970-х рр. Останні роки свого життя проживав у м. Болехові, де й помер 12 жовтня 1973 р., там же й похований.
27 лютого 1957 р. єпископ Григорій Дрогобицько-Самбірської єпархії призначає на парафію церкви Св. Анни Дрогобицького Благочиння о. Олексія Давидовича, сина Омеляна, 1899 р.н., с. Мисцово, Кросненського повіту. Закінчив гімназію та духовну семінарію в Перемишлі. В 1946 о. О. Давидовича було арештовано і засуджено на 10 років ув’язнення, за те, що давав шлюби підпільникам та воїнам УПА. До призначення працював у м. Дрогобичі. В Бориславі проживав на плебанії по вул. Щорса, 63.
А на парафію церкви Преображення Господнього в Тустановичах Дрогобицького Благочиння грамотою єпископа Григорія, Дрогобицько-Самбірської єпархії від 25 квітня 1957 р. було призначено о. Ярослава Савчака, сина Віктора, 1895 р. народження, закінчив духовну семінарію. У Бориславі проживав по вул. Трускавецькій, 176. У 1961 р. виїхав у США, але згодом повернувся у м. Трускавець, купив собі там будинок і проживав до смерті, там же й похований.
6 вересня 1959 р. на Волянці відбулося переобрання церковного комітету. Старостою церковної ради було обрано Івана Головка, 1899 р.н., проживав по вул. Щорса,199; заступник старости - Михайло Попель, 1892 р.н., вул. Щорса,194; скарбник - Михайло Кобаса, 1898 р.н., вул. Зелена. Заступники: Петро Іванчук, Михайло Леньо і Тома Ющак. Ревізійна комісія: Володимир Михайлишин, Микола Когут, Орест Пиж. Паламар – Павло Маркович.
Згідно заяви о. О. Давидовича від 29 червня 1962 р. до міської ради Л. Дмитруку довідуємося, що в церковній раді відбулися зміни. Членами церковної ради стали: Василь Коверко, 1902 р.н., проживав по вул. Карла Маркса; Анна Сенькевич, 1915 р.н., вул. Горького, 16; Михайло Леньо, 1911 р.н., вул. Рільнича, 10. Ревізійна комісія: Орест Пиж, 1905 р.н., вул. П. Комуни, 38; Марія Янушкевич, 1904 р.н., вул. Зелена, 70, та Микола Когут, 1907 р.н., вул. Зелена, 27.
У 1963 р. місцева влада вирішила закрити у Бориславі одну церкву. Із об’єктивних і суб’єктивних причин цей вибір випав на храм Св. Анни, хоча фінансовий та господарський стан цієї парафії був відмінний (податки всі сплачено, а в касі залишкова сума складала 4000 карбованців, які згодом було використано на оплату податків тустановецької церкви).
Храм Св. Анни закрили без жодного на це офіційного документу. Парафіяни деякий час не віддавали ключі від храму, тоді влада 12 вересня 1963 р. на дверях встановила висячий замок (колодку). Священика о. О. Давидовича було переведено на парафію до Тустанович, а в скорому часі до Східниці. Після цього парафіяни Волянки почали належати до інших парафій Борислава (Губичі, Потік, Тустановичі). Парафіяни майже шість років добивалися відкриття храму Св.Анни на Волянці, писали численні прохання, оббивали пороги державних установ як в Україні, так і в Москві, але все це було безрезультатним. Вища влада мотивувала тим, що храм закрила місцева влада і питання щодо відкриття храму належить їй.
Отець О. Давидович перебуває на парафії у Східниці до кінця свого життя. Проживав по вул. Зарічна,99 на церковній плебанії, яку місцева влада вилучила після смерті священника. Помер о. О. Давидович 2 січня 1982 р., у віці 81 р.
Після встановлення радянської влади з церков познімали хрести, сплюндрували релігійні та громадські пам’ятники. Особливо це стосується Борислава. Було закрито, а згодом зрізано хрести на римо-католицьких храмах на Мразниці, Волянка та Губичі, а останній наприкінці 1960-х рр. було повністю зруйновано. Закрито і поруйновано міські цвинтарі.
26.06.1956 р. міська влада видала рішення про закриття єврейського кладовища по вул. Пушкіна – вул. Дрогобицькій, а 06.02.1975 р. було прийнято рішення за № 38 про ліквідацію закритого кладовища. І згодом це кладовище було зруйноване. На ньому побудували автостанцію, їдальню, меблевий магазин та зробили площу під ринок.
Рішенням міської ради від 18.12.1975 р. № 517 було закрито польське кладовище по вул. Щорса-Миру (нині вул. В. Великого і Вояків ОУН-УПА), а 17.02.1977 р. було приняте рішення за № 55 про ліквідацію закритого кладовища. На початку 1980-рр. місцева влада залишки пам’ятників та гробівців вантажними автомошинами вивезли для укріплення берегів р. Тисмениці в районі вул. Симоненка. А деякі тлінні останки поховань (з гробівців) місцева влада символічно “перезахоронила” в спільній могилі на кдадовищі Гукова Гора. Декілька поховань місцевими жителями були перезахронені на цвинтарях Тустанович та Гукова Гора. В тому числі на початку 1980-х рр. племінником покійного кс. Войцеха Карася було перезахоронено його тлінні останки на цвинтар у Тустановичі.
На місці цього кладовища місцева влада планувала відкрити сквер відпочинку, хоча там також похований і винахідник освітлювального гасу з нафти, перший і довголітній бориславський аптекар Іван Зег (02.09.1817 м. Ланьцут – 25.01.1897 м. Борислав).
А скільки було знищено пам’ятних хрестів і каплиць! А хрести Свободи на честь скасування панщини у Галичині! Всього й не перелічити.
Цвинтар, на якому останнє офіційне поховання відбулося понад 50 років тому, згідно з міжнародними нормами, ця територія втрачає статус кладовища і стає або гуманітарно-культурологічною територією, або набуває статусу меморіального комплексу, – залежно від думки громади та рішень місцевої влади. Однак ці норми колишня влада брутально порушувала.
Після закриття храму Св. Анни, на Волянці, в ньому було розміщено склад солі, який належав змішторгу. А церковне обладнання з храму – головний вівтар, лавки та інші речі було вивезено на цвинтар у Тустановичі, до церкви Св. Миколая. А бічні вівтарики, проповідальню, декілька ікон, фелонів, хоругв, павук (світильник) та декілька інших дрібних речей забрала Тустановицька громада до церкви Преображення Господнього. Згодом павук було передано до храму в с. Опака.
У 1968 р. міська влада розпорядилась облаштувати колишній костел під меблевий магазин. Для цього треба було зробити капітальний ремонт, замалювати стінні розписи, зняти хрести. Ремонтні роботи виконувала бригада з Дрогобича. Близько чотирьох разів довелось бригаді замальовувати стінний розпис. Менший хрест зрізали пилою по металу особи які відбували покарання у Дрогобицькій в’язниці, вони також робили порядок у костелі, тобто давши їм добряче випити, їх змусили розбирати та трощити обладнання костела та церкви. Але основний хрест на костелі, у зв’язку з важкодоступністю на шпилі, невдавалося демонтувати. Проблема також була у тому, що ніхто не був охочий ризикувати своїм життям. І тільки згодом владі вдалося знайти молодого таксиста, мешканця м. Дрогобича, який за винагороду, автогеном зрізав цей хрест. Під час цього загорілись верхні крокви шпиля. Невдовзі ця людина трагічно загинула в автокастастрофі. Як згадує колишній директор меблевого магазину Ярослав Турчинович, йому вдалося врятувати образи Хресної дороги, яку він погрузивши разом із одним дзвоном на свою автомашину завіз до церкви на Потоці і передав о. Михайлу Глицькому. Із спогадів Я. Турчиновича довідуємося і про долю органа. Розпорядженням міської влади, яку очолювала О. П. Косован, він, як директор меблевого магазину, мав передати його Львівському оперному театру. З ці.ю метою зі Львова прибула бригада в складі семи спеціалістів, яка демонтувала цей орган. Робота була дуже делікатною, кожну деталь знімаючи нумерували. За словами цих спеціалістів, орган мав велику мистецьку вартісь. У той час на вежі костела також діяв годинник, який був відремонтований майстром із Тустанович.
Сьогодні остаточно невідома подальша доля органу з парафіяльного костела. За однією з версій відомо, що наприкінці 1960-х рр. цей орган було передано до Львівської Опери. Там їх було розміщено на третьому балконі, зліва. Цікаво, що органіст, який грав на цьому органі, щоб побачити рухи диригента, змушений був підскакувати на кріслі, як на коні. Підчас одного спектаклю декілька глядачів попихаючи один одного, натиснули на огорожу, яка відділяла їх від органу і зламавши її, впали на органні труби, більшість з яких погнули. Коли виконували генеральний ремонт будівлі і приміщень Львівської Опери, то партійне керівництво наказало демонтувати орган. Труби було відправлено на металобрухт.
За іншою ж версією відомо, що цей орган було передано Львівській музичній Консерваторії, а згодом його продали у м. Прагу (тодішня столиця Чехословаччини). Адже ще в 1961 р. орган із дрогобицького костела було продано за 30000 карбованців до м. Тбілісі, столиці Грузії.
Меблевий магазин знаходився у костелі на Волянці до побудови і відкриття нового магазину по вул. Дрогобицькій, 10а в 1983 р.
Близько 1983 р., після відкриття нового меблевого магазину, членами бориславького міської організації Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури в костелі на піддаші було виявлено документи канцелярії колишньго римо-католицького костела. З метою їх збереження для майбутнього міського історико-краєзнавчого музею їх було перевезено на зберігання до НСШ № 6, а згодом передано до фондів міського краєзнавчого музею.
Після 1983 р. для посилення атеїстичної пропаганди та з деяких комунальних та санітарних причин міська влада вирішила відкрити у костелі так званий Будинок громадських панахид. Він належав і його обслуговув комбінат комунальних господарств. Але священників туди не допускали, тож він немав популярності серед жителів. За весь цей час там було проведено тільки декілька громадських панахид.

Дивись продовження 2.

© Усі права застережено. При копіюванні чи передруку обов’язкове посилання на
авторів.


Создан 27 янв 2005



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
 
free counters Locations of visitors to this page Погода в Україні